* * *

Минулих тихих слів осіннє мертве листя
тривожить глибина у пам’яті моїй.
І бачу далину, і бачу, що імлиться
той неспокійний час завжди тужливих вій.

Приходить, мов чужа, велична і холодна,
до болю неземна і тьмяна, мов туман.
А місяць-символіст блищить услід їй. Жодна
істота не втече від неї. На екран

нічний завиє пес. Когось забрала темінь.
І захворіє час чеканням. Дні, роки —
колись употайки Судьби незримий кремінь
неждано й наших душ іскритиме зірки.

1997