* * *

Коли запитуєш себе “що далі?”,
вдивляєшся в обличчя, що зникають,
мов привиди ефірні,— в сновидіння
ти починаєш вірити. Мов камінь,
мовчиш, і бачиш проминання світу.

Коли себе запитуєш, навіщо
існуєш від сніданку до вечері,
слухняно прокидаєшся, лягаєш,—
з’являються далекі голосіння
у стовідлунні внутрішнього слова,
нестерпні, відчайдушні голосіння
над тими, що покинули майбутнє.

А ти, як завше, вперто чистиш зуби,
Вітаєшся, здіймаєш капелюха,
проходиш крізь людей, яких немає
давно-давно, з часів, отак, Гомера,
бо в світ вони прийшли, немов незримки,
й так само, непомітні, покидають.

1998