* * *

Розлито втому в келихи голів,
гарячих і незвичних до прощання.
Потрібно йти, але доба остання
застала там, де молодик зітлів.

Повз нас дерева з швидкістю волів.
Минають пори року і зітхання.
Мерці належать снігові, повчанням,
кімнатам целофанових жалів.

Там погляд вічно у шуканнях сходу.
Жінки реанімують в’ялу вроду,
а час, мов заарканений тарпан,—

закутий строго в рамки циферблата,
суворіють від нього оченята.
Лише дивак собі тут бог і пан.

1997