I
Вібрує ідіот до німбу над волоссям,
в очах печаль тремтить і криється прокльон
на тих, що відійшли й хвалились безголоссям,
та потяг домовин одвіз їх у район —
в закам’янілий час і вічне німування,
в мереживо очей розсипаних у прах.
а на поверхні дощ і чемне спілкування:
чи є у вишини хоча б маленький птах?
II
І зостанеться слів неодгаданих курява, попіл.
Ув очницях земля, на губах щойно тріснутих кров.
і розвалиться час на площини клопів і циклопів.
І простягнення рук за отим, хто у морок пішов.
А потомлені дні ледве жевріють в снах на покутті,
а сумна дітвора із очима великих предтеч
безхребетних батьків доглядає, батьків, що відсутні,—
з їхніх сірих облич мух зганяє. А в поглядах — меч.
III
Осінь, як загублена дитина.
Плач дощів, у зморшках небокрай.
Нас уже змиває, мить, хвилина…
Розкриває пащу землеграй.
Там такі веселі магістралі,
ящики, мов авта, мчать у смерк.
Тисне хтось незнаний на педалі.
Покидають гості феєрверк.
IV
Вони приходять, коли терпне ніч,
де звуки заколисані зникають,
коли в кімнату місяць лиє сон.
Вони приходять, щоб позбутись тіла.
У них немає слів, ані очей.
І руки бережуть для барельєфу,
де б наміри зосталися самі
без вчинків, темних наслідків і стресів.
V
Пора прийшла холодна і сонлива,
що навіть люди меншають. Зникають.
Осінній протяг у нічній кімнаті
нагадує про зиму і таблетки.
Сон гріється під ковдрою. Здається,
немов Господь із тіла витікає.
І дихає повільно нерухоме,
в якого застигають вічні очі.
VI
Знов на тім’я спадають краплини годин,
мов повільна приреченість. Спокій —
цей німий параноїк — сміється до спин,
що зникають у темряві, поки
не покинуть назавше, підуть, пропадуть
і зостанеться скніти в пристрітах.
Це домучений Рік. Починається Путь
по чужих непроглядних орбітах.
VII
Ця монополія вечірньої пори
нагадує приреченість повільну.
І кволий час нашіптує: завмри,
полинь у безвість, сутінь неподільну.
Там тільки крок лунатиме, як дзвін,
а твердь під ним, немов зогниле днище.
Іди. І грузни у безвірний тлін,
бо з нього шлях, аби піднятись вище.
VIII
Наповнюйся по вінця цим дощем.
бо тіні, що довкола, ледве зримі,
і котяться, і котяться, гонимі,
жовтавим наростаючим бичем —
у сніг, у даль, у вічну мерзлоту,
де археолог — блазень безпорадний,
від розпачу упав на грунт принадний,
який сховав буттєву наготу.
ІХ
Пороблено, пороблено. Сніги
уже по горло. Це ісход початку.
Ти мріяв смерть залишити на згадку.
А вийшло — зась! У пам’яті — сніги.
То хто ж ти є, коли живеш в імлі?
Ще й згадуєш імлу тривожно-тиху.
Очима дерево самотнє, ніби крихту,
береш на пам’ять. Садиш ув імлі.
Х
У затишку заціпенілих днів,
що криптою застигли над тобою,
ти відчуваєш потойбічний гнів
всіх проминань, що злинули водою,—
пересторог і втомлених облич,
яких шеренги — аж до горизонту,
а там — огонь, а там смертельний бич
і мертвий вітер Неземного Понту.
1997—1998