* * *
І знову ти — мов дощ при сонці,—
Неначе докір без вини:
Затиснута сльоза в долонці,
Та спробуй зустріч цю збагни.
* * *
Ніщо так не падає тихо, як сніг,
Ніщо не літає так стрімко, як думка,
Ніщо так не вабить, як отчий поріг,
І серце виболює так, як розлука…
* * *
Сірі хмари… Сірий дощ… Сіріє
Твоя постать під кущем лози…
Сіро-сіро в оці туманіє
Чорний крик пожовклої сльози…
* * *
Ми падали в безодню — і не впали,
А вознеслись душею в дивний світ.
Вітри на скрипці осені нам грали.
І ми не знали, що падіння це — політ!
* * *
У тебе очі — карі диваки:
Спалахують то щастям, то журбою,
Аж поки не засвітяться любов’ю —
Пекучим сонцем серця і… руки.
* * *
Вночі, коли стихають звуки,
І все німіє, я не сплю —
Радію, що цілую руки…
А ти дивуєшся: “Люблю?..”
* * *
Згадав наш вальс в дзеркальнім залі,
Твоїх очей щасливий блиск…
Іще зустрінемось колись!
Але колись те — далі й далі…
1991