Оксана ЗАБУЖКО

ТРИ ВІРШІ З РОМАНУ “ПОЛЬОВІ ДОСЛІДЖЕННЯ З УКРАЇНСЬКОГО СЕКСУ”

~
Випручуйся, жінко вербова. Ловись за повітря.
Корінням вглибай крізь піски — до щирця, до мокви.
ГУЛАГ — це коли забивають порожню півлітру
Тобі поміж ноги— по чім переходять на “Ви”.
Ми всі — таборові. Сто років тривать цьому спадку.
Шукаєм любови, знаходим — судомні корчі.
ГУЛАГ — це коли ти голосиш: “Мій смутку, мій падку!” —
Й нема кому втямить, в якій це ти мові кричиш…

~
О сліпуче, прекрасне і дике!
Грай вогнями, заводь і мани
На бистрінь, на невидимі ріки —
Тільки ж, Господи, — не обмани!
Не осунься з-під стіп сухостоєм!
В мить на грані жаского злиття
З твоїм сяйвом — не стань пустотою,
Трухлим духом сипкого сміття
(Як заманка, личкована чортом
Ніби скарб) — і у пеклі, на дні,
Буде жовто згоряти ніщота
Моїх нидом звакованих днів!
Кожну кару прийму, як розраду, —
Тільки, сили небесні, не це:
Ощадіть од Вкраїнського Аду —
Мусового томління живцем
Без надії, без дії, без часу,
В порожнечі, на безвісті — там,
Де ще пріють по сотнях нещасних
Рештки того, що мало б — життям,
Стрепенувшись, рвонутись зо шкіри,
Здерши в кров її з стіп і долонь:
Як стратенча душа з-під сокири —
На безсмертний, летючий вогонь!..

~
Цієї ночі, певно, прийде жах.
Гарячий дрож — любовний чи блювотний —
Передчуттям збоченського зв’язку —
Чи крику смертного — стенає кволе тіло:
Розрив, розрив! Всіх зв’язок, нервів, жил —
Моя беззахисність така тепер зовсюдна,
Немов одвертий заклик злу: приходь! —
Я вже себе побачила будинком,
З якого в ніч оголеним вікном
Горить жовтогарячий прямокутник
Із планками упоперек грудей
І низу живота — як на рентґені,
І камінь той, котрий розтрощить шибку,
Вже десь лежить, чекаючи — руки…

(Я пам’ятаю це ждання всенощне
Одвірнього дзвінка — цей жах мовчання
Сіріючого ліжка, і стола
З книжками, й телефона, і на кріслі —
Мов стята голова, недвижний вузол
Із теплими речами; пам’ятаю
У тілі вогнянім той самий дрож:
То кров сліпа, збезумівши, на безбач
Товчеться в тьму, волаючи утечі, —
Відкрий же вени. Випусти її:
Уже хода зближається під двері…).

Я з тих домів, що мітила Чума —
Вельможна пані у кибалці білій,
Нічним повозом їдучи крізь місто
І смолоскипом кіптяві хрести
Черкаючи на брамах і одвірках, —
І віддалялись повіз і огонь
Вглиб вулиці, — але чомусь на ранок
У тих домах ніхто не помирав
(Хіба, крім пса, що в буді спав при брамі), —
Бо, недогледом, за чумним ридваном
Брело в тропі біляве пахоля,
Мов свічка воском, скапуючи слізьми,
Й де здужало дістати — рукавцятком
Сорочки — затирало ті хрести,
Отож нічого з них не виникало. —
Якщо не брати під увагу те,
Що потім з тих домів сини, шляхетні духом,
Дзвінкі на вдачу, мов дамаська сталь,
На жужелицю в наймах зотлівали,
Укривши, як під струп, під луб розпуки
Свій хист, і заміри, і ворохібну стать, —
І билися об мур, і дерлися на банти,
І брата брат на вила підіймав, —
А гімназистки, ніжні, аж прозорі
(Із ружею у косах кучерявих
І томиком Олеся у торбинці),
Водили переляканих байстрят,
Із котрих виростали самогубці, —
І всім світила в очі чужина,
А статки й спадки, надбані трудами
Із віку в вік, з коліна у коліно,
Мов мертва слава, йшли по водах часу —
І не вертали в пам’ять поколінь…
Я — з тих домів. Я — з тих, що заціліли:
Я бачу у свічаді знак хреста,
Угніжджений між двох бровастих луків,
І Жах Чекання Жаху є мій дім,
З якого вихід — тільки через стіну.
Бо є ще час знайти такі слова,
Од котрих дріж стене камінну кладку,
І з грюком мур розійдеться, і дим,
Чи — золотавий слуп, — сяйне в навстіжний вилом,
І я ступлю в його конічний зріз —
І камінь, що летить,
Обернеться на птаха…

***