Оксана ЗАБУЖКО

СІЗІФ

Замість епіграфа: “Сізіф, безсилий і збунтований, знає сповна всю нікчемність людського приділу; саме про це він думає дорогою вниз. Ясність ума… забезпечує йому перемогу. Треба уявляти Сізіфа щасливим”
А.Камю. “Міф про Сізіфа”

I.
Знову камінь зірвавсь. Я стою на вершині гори.
Десь в підніжжі Камю — зачаївся, небіжчик, і стежить,
Як він котиться схилом, криву полишаючи стежку
(Віднедавна Камю — повноправним учасником гри).
От зашпортнувсь об щось! Підстрибнув. Вихилясом пішов.
Легко збурена ним, крейдяна кушпела осідає
На сіріючий кущ (ще, ще мить — і, здається, згадаю
Імена цих кущів! — ні, зірвалось…): лисніє, мов шовк,
Проти сонця. Пора
і собі вирушати в долину:
Якщо йти помаленьку, тимчасом і спека спаде,
І в-очу-затікаюче-потом бескеття руде
Дозолятиме менш, ніж обдерте об камінь коліно.
Ех, паскудна робота!.. Тут сплюнуть би — тільки ж в устах
Суш така, що ще трохи — і репне, як ґрунт, піднебіння!
Там є нижче криничка — замулена, правда, дробинням
Перелітним — нап’юсь і в баклажку візьму, бо пуста.
Цілу пику занурю! Ні, голову!.. (Потім цівками
Лоскотатиме плечі покрап із волосся…) Вже йду,
Вже приспішую (дідько б узяв це коліно!) ходу —
Й дозволяю собі на часинку забути про камінь.

II.
(Дорогою вниз)
Ні, Альбере. Пробач мені, хлопче, — в цім щастя нема,
Ні побіди нема (про надію, то годі й казати):
Якби думати так, я б давно вже рішився ума.
Це скоріше — як звичка на власний не морщитись запах,
Розумієш? Шкода, бо тлумачитись я не мастак.
Хіба так: є реальність підйому і спуску, є речі,
Про які мушу дбати, — як ця-ось баклажка пуста
Чи полуденним сонцем на струп’я засмалені плечі
(Дрібку б вітру — ото би полегкість! — чи жменьку роси…).
Небагато, вважаєш? Потіха, вважаєш, нужденна?
Але те, що я роблю, я роблю найкраще з усіх —
З-поміж мертвих, живих, і в потомні віки нарожденних!
Я ж цим каменем виховзав гору, що тулуб яйцем,
З найкрутіших сторін — до печер, до проораних ходів!
Я ж здійматись навчився всіляко — повзком і тюпцем,
І котити його, й завдавати на плечі зісподу!
Он, до речі, вже й він — ич, як гримнувся: майже нора,
По кущах тільки й знати… Ану, вилізай-но зі схову!
Він належить — до мене: так само, як вся ця гора.
І ось цього мені не однімуть ніякі богове.

***

© Оксана Забужко. Всі права застережені.