Оксана ЗАБУЖКО

ДВА ТРАНСАТЛАНТИЧНІ СОНЕТИ

I.
Слухай мене, слухай мене крізь сон!..
(Сім часових поясів — як Венерин пояс).
В синім світаннім вікні надимає портьєру мусон,
І жалюзі планками бряжчать раз-по-раз.

Пахне морем, і вітром, і трошки псом.
Перевернешся вві сні — і літак проминає полюс.
В тьмі гаража, ув авті, нанесений нами пісок
З пляжу нічного у червні — пускає озиму прорісь.

Як простирадло, бгається в складки Земля.
Спить на ній хлопчик — важке золоте джмеля,
Згустком бринючого сонця завмерли на щоках вії.

Сняться йому слова із далеких мет,
Дотики у словах, як в закритих комірках мед, —
А поза тим він значень не розуміє…

II.
Вранішній гін по завулку — немов по каньйонному дні
(Траса за рогом грімка — наче меблю сунуть опостінь).
О, пригадай на бігу: захлинаючись од вогнів,
Нам підступала під горла нічна дорога на Бостон!..
Буде зима. Буде не знаю що. Снів
Гулом солодким наскрізно нитимуть кості…
І добіжиш до кінця не заповнених мною днів,
І зрозумієш, що час — усього лиш повторений простір.

В пам’яті світло лиця — як в шклянім яйці.
Рік вигоряє, підпалений з двох кінців
Чистим, як спирт, невгасимим вогнем спіткання.

І темномовну книжчину поволі хлопчик горта:
Вільгість вповзає під шкіру, і ніжну гортань
Вірші ворушать — цілунками і ковтками.

***

© Оксана Забужко. Всі права застережені.