Оксана ЗАБУЖКО

КЛІТЕМНЕСТРА

Кассандра (до Клітемнестри):
…Ти, правда, і не жінка.

Леся Українка

Агамемнон іде —
піднімається сходами, й сонце
світить у спину йому, і увесь він відлунює міддю,
мов налитий війною бовван, і риплять
шкіряні поворозки бляшаних його обладунків…
Приберіть, не хочу!
Не бажаю звіриного запаху з рота,
ані рук його в нігтях, лямованих чорним, —
ці руки зривають одежу
із мене, як з мертвого тіла на полі бою,
і можливо, під нігтями ще догнивають ворсинки
і лупа — із одежі й волосся забитих.
Може, я і не жінка —
я не хочу вищати й звиватись од смертної втіхи,
навиліт прохромлена лезом сліпучим, у скалках смердючого поту,
що опливає на мене липкими соками смерти:
ненавиджу
тонке скавуління суки, котре заляскоче
мимо моєї волі в ту мить у мене в гортані,
ненавиджу хвилю змори, котра огорне,
й розбухлу од вільгости пористу таранкуватість
його глевкого підгорля понад собою,
коли буду розплющувать очі; о сину Атрея,
так під тобою пручалась розпластана Троя,
стріла поціляє в пругке, і живе, і охоплене тремом —
це лань? Брісеїда? Чи — горяч жіноцької крови,
по стегнах спливаючи, робить тебе переможцем,
що кров добуває із тіл, наче праведник — воду зі скелі?
Не перелюбство, не скотолюдство, але скотоложство —
змагать Клітемнестру, і лань, і Кассандру, і Трою, й Мікени!
Може, я і не жінка.
Агамемнон надходить, і довшають тіні із запахом пітьми і поту.
А мені таки зимно.
Я стою і дрижу з осяяння: вбивати — то також робота!
Прясти, ткати
(розпускати — як та, що з Ітаки), трояндове тіло Егісфа
(ах, причім тут Егісф!) натирати пестливим олійком —
насолода для пальців, заняття для пальців, та не для цариці:
це нічим не шляхетніш, ніж, приміром, мацання віспин,
і стокрот уже ліпше було б із якимось молільником
утекти — хоч до Дельф і, можливо, пошитися в жриці,
де щосвята належати всім перехожим калікам,
віддаючись незряче тій силі, позбавленій лику,
що не прагне спиняти (удар — на бігу: вгородитись!) —
що снується повсюдно, мінлива, текуча й незрима…
Ах, як зимно.
Сходиш, освітлений сонцем зі спини, —
о богорівний!
(Що богорівніший, то ненавидніший, то притягальніш
ступа твоя сходами — кожен-бо крок в ній заважить
з рік Іліонський — ах ну ж бо, ну ближче, ну ближче…)
Завмираючи з захвату,
сліпнучи з чорно-білого — розчерку тіней,
осоння плит мармурових,—
на всю силу уяви держу собі перед зором
одним-єдиний покоїк,
де заслона — вся вибухлий пурпур: коли ти зайдеш за неї,
я, єдиним божистим жестом
руки, твердої од холоду вірного їй металу,
все перевершу, на що ти досі спромігся:
я засную нове царство —
світ без Агамемнона.

***

© Оксана Забужко. Всі права застережені.