* * *
Відлопотиш дощами за ворота,
В щілинах бруку виросте трава —
А потім будуть знову в мушлі рота,
Між скойок губ світитися слова.
Розтанеш в димній сутіні вокзалу —
Але осяде в пам’яті, на дні,
Обличчя жінки, що тебе кохала,
І білий птах фіранки у вікні,
І тишина в ласкавих рукавичках,
І у плющі заплутаний балкон…
Щось відщемить. Щось — охолоне в звичку
(Бо й молодість — як скло під каблуком!).
Та через гони літ, на повороті,
Благатимеш у долі лиш одно:
Дощем навшпиньках увійти в ворота
І — пошепки — поплакати в вікно…
***
© Оксана Забужко. Всі права застережені.