Осінь Землі
Ярославі
THE FIRST TRIP
Присвячується В. та І.
I.
Дерева, де блукають давні мрії…
Холодним ранком, спокоєм нічним
Я згадую свої пусті надії
На щастя, що не сталося ні з ким
II.
Ти живеш в будиночку малому
Прокидаєшся…
Твій сон відкритий і простий,
Та про нього не розповіси нікому,
Бо будинок твій холодний і пустий…
Скільки літ пройшло із цього злого часу,
Що схилив тебе і погасив вогонь
У очах, що вицвіли так передчасно…
Вже зима торкається долонь,
Що колись і пестили і гріли,
Забуваючи про все, ти знала все,
А тепер прокинулась безкрила,
Вітер часу вже не понесе
У краї щасливі, серцю милі
Зустрічати нову і ясну весну…
Серце Бога пожаліть не в силі
Лиш одну людину, лиш одну…
III.
По дорозі від щастя до болю
Котилося горе, загублене горе
То вітер ніс долю, загублену долю
У вічності море
Я йшов по дорозі від болю до щастя
І радість я ніс у долонях
Та сталося лихо в житті, наче в казці —
Я горя зусрів чорний сонях
Воно зупинилось і я зупинився,
За руку взяло із собою,
У вічності море я в мандри пустився
І холод згубив душу мою
IV. Ангелу світла
Вікна у стінах, очі і тіні
Йди! Не дивися на них,
Десь у примарному тому промінні
Поглядів сутінки злих
Йди своїм шляхом
В ранок прийдешній,
Сили свої бережи
Ти їх розтратиш під людським дахом
Серед душ черствих, чужих…
Двері в оселі тверді, мов скелі —
Руки об них розіб’єш
Ти не зважай, що обличчя веселі
(В серці лиш заздрість без меж)
Бути їх другом — значить буть братом
В зграї пропащій людській
Краще вмирати ніж виживати
Йди! Це не твій світ, не твій
V.
Небо в краплинці дощу,
Вересень знаний до болю,
Було всього досхочу.
Часом, шукаючи волю
Я проклинав весь цей світ
І полинав за травою,
В сотнях незміряних літ
Вічність побачив з тобою.
Мрії, що були тоді
Вбивцями стали без жалю,
В чистій холодній воді
Я перейнявся печаллю
Стій, не лети стрімкий час!
Осінь, залишись назавжди
Силу дай кожному з нас
І хоч краплиночку правди
VI. Слова землі
Невимушена правда у словах,
Що ллються із душі твоєї
Лиш розум мій стискає давній страх,
А ніч підказує де серце феї,
Улюблениці всіх казкових снів…
Розплесканих у Бога на долоні
Моїх химерних і холодних днів,
Що стали нам на перепоні.
Тулюсь до тебе, мов до доброго вогню,
Горить щось у мені, я жду світанку.
Невже щось справді я тоді здійсню,
Коли мій дух жевріє лиш до ранку?
Де сила лічених секунд
Рахує щастя, наче мідні гроші,
Там я живу, невидимий віщун,
Що нахилився від своєї ноші.
Твоє ім’я, назву я лиш його
І все зупиниться щоб жити і померти
Окреслю колом мудреця того,
Що допоможе мені правду стерти
VII.
Стелись туман… Я мовчки прокричу,
За брамою осіннього дощу
Сховались зорі в колисанці хмар,
Перемовляючись з малими дітьми Раю,
Ягнятами, що впали на вівтар
Коли то було не згадаю…
Стелись туман… Волога вкриє ліс,
І серед сплетених травою кіс
Над ясним плесом мрії проростуть
Роса кришталем стане тим жовтневим ранком,
Коли вже перші квіти холоду цвітуть
Це бездоганність, що дається наостанку
Стелись туман… Не буде більш життя,
Колись і я забув про каяття,
І вічна осінь на душі моїй і в серці
Піду блукати в нескінченні вересу поля,
І лід замовкне, наче небо у люстерці,
І сивим снігом вкриється земля…
VIII.
Йдем далі серед мертвого світанку
Хтось навіть вітер вбив, і дощ затих
( Сховався десь на ґанку )
Чекає нових лих…
На дерев’яних дошках лежить вінок,
Що сплетений з доріг
Улесливо хитається з невидимих квіток
Прибульця немічного сонця оберіг
І перегнилі грона винограду
Вітають цього дому хазяїв,
Розкритий світ дає відраду
Оголеною правдою без слів…
де нас нема
Старий лісник покинув ліс і впав
Посеред поля, краплиною роси,
Розчиненою попелом згорілих трав…
Дарма шукати вічної краси
її нема, вона згоріла в пеклі.
Боги карають все, що близько,
Що наближається до їхніх мертвих хмар
Безпечніше в безодню впасти низько,
Ніж осягнути їх людський вівтар
IX. Ангел
Пісня прозорих дощів
Лине над степом у небі
Тихий чаруючий спів…
Я ним милуюсь без тебе,
Я відчуваю себе
Справжнім, народженим знову,
Сином цих сірих небес,
Знаючим світу основу
Дихаю… Терпкий полин,
Дикі, некошені трави,
Хмар уповільнений плин,
Ангел, забувший про славу,
Святість, богів і людей
В час цей залишить свій простір,
Світочем інших ідей
Стане на зорянім мості
Він і про нас вже забув,
Наше з тобою кохання
Серцем я холод відчув
В страшному місці пізнання…
Десь там далеко в снігах
Сосни блукають лісами,
Ближче все давній той страх
Висохших душ під вінками
X. Ніч вовків
Та людина полишила спокій
У ніч вовків
Та людина — колодязь глибокий
У ніч вовків
В той колодязь стрибай серед лісу
Без зайвих слів
Та людина — з останніх пророків
Останніх богів
Та людина — твій брат і наступник
У ніч вовків
Вона друг твій, хоч ти і відступник
У ніч вовків
Ці вовки із прийдешнього часу
Не залишать слідів
Та людина їх взнає відразу
Як почує їх спів
XI. Каміння
Собаки долі… Дикі пси
Від них не можу вберегтися
Ти в них нічого не проси
Вони не зможуть зупиниться
Ще десь ховаю я надію,
У двері вічності тулюсь
Холодне серце ледь жевріє,
І хочу вирватись, і злюсь
Ніколи… Тінь відповідає
Ніколи… Дух отвіт дає
Все рухається і вмирає
І лиш останнє слово є
Воскресли спогади і мрії
Такі чуттєві і живі
Минуле в спину мені віє
Майбутнє спить десь у траві
І час, як камінь десь завмерший
Серед дороги поколінь
На перехресті всіх прийдешніх
Розбитих вщент людських сумлінь…
Те місце… Бачив я його
У снах страшних і справедливих
Чекаю каменю свого
( Мій хрест несе хтось із щасливих )
XII. Зрада
Хіба не правда? Хіба не горе?
Дивитись сумно, як гине море
А вітер кличе з собою хвилі
Душа простору більш жить не в силі
Народжень й звершень, останніх й перших
Відкине світло, як сміття. Все ще
Я хочу вірить у це творіння,
Та Бог поринув у сновидіння
На що покинув дітей розумних
З вадою серця, залишив сумнів
В свою спроможність буть вічно правим
А слабкі люди ще тебе славлять
Прокинься прошу! Допоможи їм
Невже забув їх, та ж це і твій дім
Хіба не правда? Хіба не горе?
Дивися Боже — вже вмерло море
Сумує вітер на суходолі,
А душі в пеклі снують поволі
XIII.
Неспокійне місце, небезпечне
Миле серце, ти тут — недоречне.
Йдемо далі, тут не зупиняйся,
Лихо-горе з нами не трапляйся.
Ти ж бо бачиш ці осінні трави,
Верес і руде каміння,
Не чекай жорстокої розправи,
Ми прийдешнє кинем покоління
Гамірне, з бездушними очима,
З іншими за їхніми плечима,
Дітьми болю. Не бери з собою
їхній гріх з нечистою водою,
Що ти п’єш щодня і хочеш стерти
Спогади дитинства так звабливі.
Краще нам десь там померти
І забути світ цей хворобливий
XIV. Сові
Полину в край безодні
Я сьогодні
Мене зустрінь красуне там,
Де всім єствам судилось бути злим…
Ця довга ніч — колиска зим,
Кривавий місяць…
Грішний херувим…
XV. Мертва релігія (The Sorrow of the Beast)
Порожнє життя стискає мене,
Безмежність буття лякає мене,
Моє сонце втратило проміння…
Поглинає ніч його, і хтиве Провидіння
Мене б’є і кидає напризволяще
У ліси, де мертвих сосен хащі,
Де дуби у темряву ростуть корінням
На поживу привидам і тіням
Моє тіло виснажене світом
Вже не вірить мудрим заповітам
І легені дихають гріхами,
По кістках хожу я босими ногами,
Серце стукає у такт прадавній
Тих, хто забиває цвях останній
В душу Того, Хто Не Знав Спокою,
Хто полишив світло над собою…
Знов ченців загони незліченні
(Хворих, збоченців та інших темних),
Кров тече струмками з їхньої святої мами,
В місто приїздять вони слабими віслюками…
Так… Не ті пророки, що живуть сьогодні
( Це — сміття, юродиві безродні )
Та за ними йде хтось, подивіться!
Невже він брехні їх не боїться?
Навпаки! На їх устах усі слова від нього,
Ангела єдиного людського,
Що колись повстав на Бога свого…
У лісах, де мертвих сосен хащі,
Де покинули мене напризволяще
Знаю, неминуче я загину
Сам Господь мені стріляє в спину
XVI. Спокій і воля
вірш перший
Що мені ці пристрасті,
Цей вогонь у пустоті
У моєму грішному житті,
На моїй глибокій висоті
Я зустріну на своїй дорозі
Лише тінь, що стане на порозі
Мого дому, мого розуму і серця,
Вип’ю бога із холодного відерця
І нестримно буду я бажати
Людських душ жорстокої розплати…
На іконах сліз річки розлиті
Чому світ наш саваном покритий?
Одинокий, наче я сьогодні,
Розпинають демони голодні
Все, що ясне, добре і хороше…
Я шукаю у кишені гроші
Та розплачуюся з ними чимось вічним
І стаю тубільцем пересічним,
Гідним лиш зневаги і недолі
У моїй душі від сліз мозолі…
Волі хочу… спокою і волі
вірш другий
Я потребую спокою і волі
Від чаклунів, що цей зганьбили дім
Зле павутиння час снує поволі
Не дай мені заплутатися в нім…
Де сила потребує відпочинку,
Розрізують кришталем сонну ніч
Поставлю я свою малу цеглинку
Щоб збудувати стіну протиріч,
Пройти крізь неї, вийти у світ божий
І переглянути сторінки днів життя
Тоді не буде більше ні ворожок,
Ні диких псів, не буде вороття…
Я встану чистим і прозорим ранком
З початком доброї і світлої весни,
Мене зустріне сонце на останку,
Зігрівши землю вічної війни
XVII.
Злива, ніч…
Зі мною ти щаслива —
Незрозуміла річ
Земля в тумані сива…
Про нашу тиху змову
Ніхто не зна
Народжуюсь я знову
Холодна в березні весна
Колись прокинусь я,
А може буть — ніколи
Твоя… Ця ніч твоя,
Хоч сум і дощ довколи
THE LAST TRIP
Тривога… І ніч відповість
На питання душі про безсмертя,
Відійде прихована злість
У час, коли хочеш померти
Простою здаєшся ти вічність…
Тоді я з тобою один
Лихою дорогою в грішність
Мандрую в осінній бурштин,
Де плесо заховане в лісі,
Холодна і чиста вода…
Що буде я знаю опісля —
Лиш осені тиха хода
Все далі до холоду й болю
Прийдешніх тортур і страждань
І лиш пам’ятати про волю
Нам треба… В світ злих віщувань
final
біс
Я передчасно розповів
Тобі про темні дні,
Коли в дощі тонув мій спів,
(Німі мої пісні)
До Бога я бажав прийти
(До біса завітав)
Я знаю, де живуть чорти,
Та бісів дух ще спав
І не прокинувся він ще,
Коли я вкрав слова
І зник я разом із дощем,
Моя душа жива
їх промовляла всім живим,
Мене ніхто не чув
А біс прокинувся незлим
(Я ж про добро забув)
Дякую за цю невелику подорож у сутінках моєї світлої душі.
Київ
Осінь 1999 року
© Олександр Юськов. Всі права застережені.