Олекса ЮР

ТОЙ, ЩО ЗВАВСЯ ВОВКОМ

Мавко, яка ти прекрасна у сутінках сліз!
(Двері відчиню ногою)

Прощай! Будь здорова!

Ті кровопивці вже невод плетуть з твоїх кіс,
чують мій запах хорти — тож чекають на лови.
Нам було добре удвох. Ти — чудовий капкан,
кожен із них ради тебе на вогнище піде.
Я не такий. У словах моїх — млосний дурман.
Вгрузнеш в багнюці, шукаючи вовчого сліду.
Бачу майбутнє. Зогиджене тіло твоє,
душу-смітник і обличчя, синцями покрите.
О не дрімай уночі, коли місяць встає.
Загнаний в нетрі незвідані, я буду вити.

*

Не вір їм, і зливу брехні зупини.
Вони
          зняли
                     моє фото з стіни
і сказали тобі, що я — ублюдок,
що подібних мені вони вішати будуть.
Візьмуть в руки свої золотий Меч Закону
і очистять від нас вавилони бетонні.
Ти повірила. Зняла із пальця обручку
і одного із них почоломкала в ручку.
“ Не потрібно цього. Що Ви! Що Ви! Ох… Ах…”
(Залишилася сіль на вустах.)
— Сіль — то Суть, Вічна Мудрість чи Благо?
— Розплющ очі, Обдурена, знов!
То не сіль! Ти не бачиш, Лукава,
що то кров?
ЩО ТО КРОВ?

*

По камінню й листю тягнеться мій шлях,
зупинюсь на хвильку, трішки віддихну.
Може, вкрасти місяць? Але ж Вовк — не птах.
Закипає злоба:
УУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУ!

***

© Олекса Юр. Всі права застережені.