Павло ТИЧИНА

* * *

Квітчастий луг і дощик золотий.
А в далині, мов акварелі, —
Примружились гаї, замислились оселі…

Ах, серце, пий!

Повітря — мов прив’ялий трунок.

Це рання осінь шле цілунок

Такий чудовий та сумний.

Стою я сам посеред нив чужих,
Немов покинута офіра.
І слухає мій сум природа. Люба. Щира.

Крізь плач, крізь сміх.

Вона сама — царівна мила —

Не раз свій смуток хоронила

В самій собі, в піснях своїх.

Стою. Молюсь. Так тихо-тихо скрізь, —
Мов перед образом Мадонни.
Лиш від осель пливуть тужні, обнявшись, дзвони, —

Узори сліз

Лише з-над хмар часом прилине

Прощання з летом журавлине —

Погасле, як грезет із риз…

Гей, над дорогою стоїть верба,
Дзвінкі дощові струни ловить,
Все вітами хитає, наче сумно мовить:

Журба, журба…

Отак роки, отак без краю

На струнах Вічності перебираю

Я, одинокая верба.

1915