Емілі ДІКІНСОН (в перекладі Н. Тучинської)

341

Опісля мук лиш зовні є чуття.
І нерви — мов гробниці з небуття,
Застигле серце не шука розради.
Було це вчора — чи віки позаду?

Переступають ноги механічно.
Земля, повітря — все тепер незвичне:
Живе байдужість, завчена роками,
І спокій, що несе у собі камінь.

Сховала пам'ять всі роки гнітючі
Й, мов подорожніх, спогадами мучить
Про сніг, про холод — їх хіба зітру? —
І про життя, що вислизає з рук.

***