НА СЕЛІ
Вбоге село. Похилилися хати.
Злісно собака голодна гарчить,
Йдуть нечупарні, смугляві дівчата,
Чуть, як дитина побита кричить.
Чудно стоїть одинока тополя.
Жінка десь лається: “Клята біда!”
Парубок мовчки вертається з поля,
Хмуре обличчя, важкая хода.
Дід зустрічає голодну скотину:
Де її випасти? Паші нема!
Все ж таки хлопця хапа за чуприну:
“Пасти не вмієш! Годую дарма!”
Хлопчик понурився, видно, втомився —
Праця заїла в дитини життя…
Погляд байдужий на чімсь зупинився…
Одіж обірвана, висить шмаття.
Далі малюнки усе невеселі:
П'яний упав та й під тином лежить…
Десь колотнеча: чуть плач у оселі;
Жінка розхристана з хати біжить.
Лається, плаче, клене, нарікає:
“Господи! доки ще буду терпіть?
Господи! сили вже більше немає!..
Так коли жити, то краще не жить!”
***
Джерело: "Тридцять українських поетес" - Рад.письменник. Київ, 1968. Наклад 8 000.