Данте АЛІҐ’ЄРІ

БОЖЕСТВЕННА КОМЕДІЯ. ПЕКЛО

ДЕКIЛЬКА СЛIВ ВIД ПЕРЕКЛАДАЧА (МАКСИМ СТРІХА)

В системi будь-якої нацiональної лiтератури переклад великої поеми Данте неминуче враховуватиме досвiд усiх ранiших перекладацьких спроб (якщо такi були).При цьому першi за часом появи переклади “Божественної Комедiї” дуже часто претендували лише на суто ознайомлювальну функцiю, i навiть не намагалися вiдтворити версифiкацiйної структури першотвору (французький переклад Ламмене та росiйський — Фан-Дiм (Є.Кологривової) зроблено прозою, англiйський — Логфелло, нiмецький — Фiлалета (короля Iоана) та грузинський К.Гамсахурдiа — бiлим вiршем; саме так, як невдовзi побачимо, чинили й першi українськi перекладачi Данте В.Самiйленко та I.Франко). Разом iз тим, коли з’являється еталонний (в сенсi художнього звучання та вiдповiдностi приписам нацiональної просодiї) переклад, — для росiян ним, скажiмо, стала вiдома праця М.Лозинського, — дальшi звертання до першотвору виправданi, лише коли вони здiйснюються на суттєво iнших засадах вiдтворення оригiналу. Справдi, ледве чи можливо, лишаючись на обраних Лозинським принципах (класичний карбований вiрш, високий стиль розповiдi, вiдсутнiсть навiть натяку на якiсь “неоковирностi”, притаманнi-таки ще неусталенiй iталiйськiй мовi часiв Данте), досягти хоч скiльки небудь помiтного покращення цього без перебiльшення видатного перекладу.

Тому не випадково наступна в часi росiйська версiя “Божественної Комедiї” (перекладач А.Iлюшин, див. “Дантовские чтения”, 1976, 1979, 1982, 1985 рр.) така разюче неподiбна до працi Лозинського. На змiну карбованому п’ятистоповому ямбовi прийшов експериментальний силабiчний росiйський одинадцятискладiвник (не забуваймо: сам Данте писав ендекасилабами, i звучання його вiршiв доволi далеке вiд звичної для нас силаботонiки). На змiну високому стилевi — граничне розширення стилiстичного й мовного дiапазону, аж до вiдвертих антиестетизмiв, поєднання церковнослов’янiзмiв iз просторiччям, тощо. Ця надзвичайно цiкава (хоча далеко не безсумнiвна) перекладацька робота переконливо показала, що й пiсля появи “еталонного” перекладу завше лишається можливiсть по-новому наблизитися до великого першотвору.

Втiм, український перекладач поеми Данте перебуває сьогоднi в дещо iншiй ситуацiї. Хоча вiд часу появи перших друкованих перекладiв уривкiв з “Божественної Комедiї” минуло вже бiльше ста рокiв, працi, що посiдала б в українськiй лiтературi мiсце. подiбне до того, яке посiдає в лiтературi росiйськiй переклад М.Лозинського, досi в нас не з’явилося. Докладний огляд дотеперiшнiх перекладiв “Божественної Комедiї” по-українському дано у вiдомiй статтi Гр.Кочура “Данте в украинской литературе” (“Дантовские чтения”, 1971). Нагадаємо лишень, що першою спробою перекладу (не з оригiналу) стали 36 терцин першої пiснi “Пекла”, вiдтворенi I.Франком приблизно 1878 року. Втiм, надруковано їх було значно пiзнiше (1955 р.). Натомiсть у 1892-96 рр. львiвський часопис “Правда” вмiстив першi десять пiсень “Пекла”, перекладенi В. Сивеньким (Вол. Самiйленком). Цей зроблений бiлим вiршем (як i численнi тодiшнi версiї поеми Данте iшими мовами) переклад легко читається, доволi виразний стилiстично, i, в кожному разi, зовсiм не заслуговував на нищiвну оцiнку, дану йому М.Драгомановим у “Листах на Надднiпрянську Україну” (1894 р.). Звiсно, робота молодого тодi ще В. Самiйленка не позбавлена помилок, але в цiлому лишається тiльки шкодувати, що, знеохочний несправедливими закидами, поет не довiв свого перекладу до завершення.

Тим часом продовжив роботу над “Божественною Комедiєю” Франко. Три останнi роздiли його книжки “Данте Алiгiєрi. Характеристика середнiх вiкiв. Житє поета i вибiр iз його поезiї” (1913 р.) присвяченi вiдповiдно “Пеклу” (у Франка — “Пiдземеллю”), “Чистилищу”, та “Раю”. З кожної кантики поеми Франко переклав бiлим вiршем найвиразнiшi, на його думку, епiзоди, чергуючи їх з власними коментарями та прозовим переказом того, що не ввiйшло до перекладених уривкiв. Зверталася до поеми Данте i Леся Українка, яка переклала в кiнцi 1890-х рр. римованим вiршем 27 рядкiв з п’ятої пiснi “Пекла”. Втiм, далi чернеток її праця не посунулася.

У трагiчнi 30-тi рр. розпочав роботу над перекладом “Божественної Комедiї” М.Драй-Хмара. За свiдченням поетової дочки Оксани Ашер (“Записки Наукового товариства iм.Шевченка”, т.CXCVII, Ню-Йорк—Париж—Сидней—Торонто, 1979) до арешту 4 вересня 1935 року вiн встиг завершити всю першу й бiльшу частину другої кантики. Однак рукопис цей було вилучено НКВД. Не справдився й поетiв намiр продовжити працю на засланнi, — надто суворий режим панував у колимському концтаборi. У листi до рiдних 31.VIII.36 р. вiн писав: “Я тепер багато працюю i не маю часу, щоб читати або вiршi писати. Читаю тiльки у вихiднi днi, а про вiршi тiльки мрiю… П’ять книжок, що вiдносяться до роботи про Данте, я привiз на Колиму, але вони покищо лежать у мiшку. Не знаю, чи скористаюся з них для намiченої мети". Прискорена нелюдськими умовами ув’язнення смерть (1939 р.) поклала край сподiванням на завершення цього перекладу. Доля вилученого рукопису, копiя якого, за свiдченням Гр.Костюка (ЗНТЬ, т.CXCVIII, с.382), мала зберiгатися i в М.Рильського, досi невiдома. З огляду на перекладацький рiвень Драй-Хмари, втрата ця є для української дантiани невiдшкодовною.

Перший повний переклад “Божественної Комедiї” українською мовою був доконаний львiвським поетом-“молодомузiвцем” П.Карманським. Надруковано 1956 р. з нього було, однак, лише першу кантику, грунтовно доопрацьовану М.Рильським. До переваг версiї Карманського-Рильського належить те, що вона виконана доброю мовою, легко читається, а певнi її мiсця не позбавленi стилiстичного блиску. Недолiком її є, однак, те, що Рильський, маючи справу не з оригiналом, а з уже готовим текстом не скрiзь високої лiтературної якостi, спромiгся виправити майже всi лексичнi та версифiкацiйнi вади Карманського, але не мiг за таких умов дати чогось iншого за полегшений i приблизний переказ першотвору.

Повний текст “Божественної Комедiї” українською мовою вперше з’явився друком лише 1976 р. Фундаментальну працю перекладача Є.Дроб’язка було вшановано лiтературною премiєю iм.М.Рильського (1978 р.). В цiлому цей сумлiнний переклад можна порiвняти з версiєю вiдомого росiйського перекладача ХIХ столiття Дм.Мiна: попри немалу кiлькiсть цiкавих знахiдок український текст лишається дещо важкуватим, i за художнiми своїми якостями делекий вiд генiального першотвору.

Майже водночас з виходом перекладу Є.Дроб’язка штутгартське видавництво “На горi” видало “метелика” на 32 сторiнки: “Данте Алiг’єрi. Божественна Комедiя. Фрагменти в перекладi Василя Барки”. Ця видана накладом у 150 примiрникiв книжечка включає вступну статтю I.Костецького та 8 уривкiв з усiх трьох кантик загальним обсягом 387 рядкiв. Про тональнiсть цього перекладу можна судити бодай з початку пiснi першої “Пекла”:

В середдорозi нашого довiччя
я проступився в лiс один похмурний,
там прямовинна путь була зничiла.
О, як сповiм! бо вкрай пригоддя труднi! —
предеревистий лiс, держкий, дебризний,
вже й подуми про нього — страх вернули.
Там — жах; i в смертi небагато гiрший;
а що добро вiстити: звiдти знахiд, —
слiд речi другi спершу призорити.

З цих рядкiв очевидний експериментальний характер працi В.Барки як у планi використаної ним лексики, так i в планi версифiкацiйному: поет послiдовно змiнює гранично чiткi дантiвськi рими на своєрiднi асонанси, де важить уже не система потрiйних спiвзвуч, а самостiйне значення кожного слова, що завершує рядок.

Таким чином, питання про дальшi українськi перереклади “Божественної Комедiї” аж нiяк не зняте з порядку денного. В часi, доки ми не отримаємо власного “еталонного” перекладу, український перекладач мусив би, очевидно, дотримуватися трьох головнiших принципiв: а). вiдтворити, скiльки це можливо засобами української мови, поезiю першотвору та стиль Данте; б). намагатися уникати перекладацьких дописок, затримувати всi вирази першотвору, чи, принаймнi, обмежуватися неминучим для рими перефразуванням цих виразiв у межах одного рядка; в). знов-таки в межах можливого, вiдтворити звукопис Данте. Остання вимога аж нiяк не є малозначущою. Адже, скажiмо, коли наче вилитий з металу рядок “Per me si va nella citta dolente” (“Пекло”, III, 1) перекладають приглушеним “Крiзь мене йдуть у селище печалi” (Карманський-Рильський), чи “Крiзь мене йдуть до мiста мук найтяжчих” (Дроб’язко), це вже призводить до суттєвого вiдхилення вiд поетичного образу, створюваного першотвором.

Що ж до лексичної тканини перекладу, то вона має таки нагадувати, що йдеться про твiр, написаний майже сiм столiть тому, в час, коли внормованої iталiйської мови ще не iснувало. Звiсно, надто ризиковано було б передавати всi архаїзми, незвичнi щодо сучасної мови конструкцiї першотвору — вiдповiдними архаїзмами чи “неоковирностями” мови української. Але надмiрна граматична правильнiсть чи вживання виключно нормативної лексики перекладовi Данте не сприятиме. Слiд, однак, визнати, що оцiнка припустимостi тих або iнших вiдхилень вiд усталених канонiв може в цьому разi бути лише суб’єктивною.

Вiд самого початку постануть перед перекладачем i питання суто формального плану. Насамперед, чи не варто спробувати вiдтворити Дантовi ендекасилаби українським силабiчним-таки вiршем (тим бiльше, що в нас силабiчна традицiя, виходячи з самої природи української мови, яка не редукує ненаголошених голосiвок, має i довгу iсторiю, i немалi перспективи)? Але такий експеримент був би, напевно, передчасний, — з огляду знов-таки на вiдсутнiсть перекладу, який цiлком вичерпував би можливостi “класичного” пiдходу до поеми Данте.

Друге питання полягає в тому, чи вiдтворювати майже цiлковито жiночi (з наголосом на передостанньому складi) рими Данте жiночими таки українськими римами, чи вдатися до прийнятого в нашiй класичнiй традицiї альтернансу — чергування чоловiчих і жiночих рим? Перший шлях має, здається, ритмiчно одноманiтити переклад, а до того ж суттєво ускладнює перекладачеве завдання: вибiр точних жiночих рим в українськиiй мовi бiднiший, анiж в iталiйськiй. Але варто, однак прислухатися до думки Гр.Кочура: “обидва цi принципи рiвноцiннi: кожен вiдбиває одну з двох здавна властивих перекладовi тенденцiй. Одна з цих тенденцiй — прагнення якмога бiльше наблизити переклад до звичних для нас норм, у тому числi й норм вiршування; друга — прагнення показати, скiльки це можливо, як виглядає оригiнал, i, зокрема, який насправдi вiрш оригiналу, покпзати хоча б шляхом збереження властивих для оригiналу жiночих закiнчень. I навряд чи суцiльнi жiночi закiнчення надають вiршевi таку вже одноманiтнiсть, так уже рiзко обмежують ритмiчнi можливостi” (“Дантовские чтения”,
1971, с.199). Ще одним аргументом на користь саме суцiльних жiночих рим може бути те, що вони бодай натяком нагадують читачевi про давню традицiю нашого барокового вiршування, надаючи перекладовi потрiбного вiдтiнку давнини.

Втiм, майбутнi спроби наближення до “Божественної Комедiї” можуть виходити i з цiлком вiдмiнних перекладацьких засад. А критерiєм доцiльностi застосування тих або iнших принципiв перекладу може бути лише зiставлення конкретних перекладених по-українському текстiв.

На завершення перекладач висловлює щиру подяку Григорiєвi Кочуру, який спонукав його до цiєї працi, Анатолiєвi Онишку, який уважно переглянув текст перекладу й зробив цiннi зауваження, та Олександровi Мосiюку, без чийого фiнансового сприяння ця книжка не могла б з’явитися друком.

***

© Максим Стріха. Всі права застережені.