Данте АЛІҐ’ЄРІ
БОЖЕСТВЕННА КОМЕДІЯ. ПЕКЛО
З італійської переклав Максим Стріха
ПІСНЯ ДЕВ`ЯТА
Той колір, що на вид мій ліг від ляку
забачивши, вождь сам підбадьорився
й мене хотів розрадить усіляко.
Та, слух напруживши, він зупинився:
бо око не могло сягнути далі
у темний краєвид, що млою крився.
«Ще загинуть вороги, на нас повсталі», —
продовжив він, — «коли ж бо ні… одначе…
де ж той, хто нас врятує в цій поталі?»
Я бачив добре: мова в нього скаче,
і першу думку, розпочату в слові,
спішить урвати друга нетерпляче;
почувши ті зізнання гарячкові,
я дужче ще злякався, бо страшніший
у них я сенс добачить був готовий.
«Чи в ті глибокі і печальні ніші
ізходять з Лімбу, кара де єдина, —
без сподівання вік зітхати в тиші?»
Так я спитав, а він: «Се дивовина,
щоб звідти хтось доходив перелогу,
де нині нам прослалася стежина.
Проте здолав я раз оту дорогу, —
то злої Еріхто * була потуга,
що дух мерцю прикликать мала змогу.
Допіру я зійшов з земного пруга,
вона мене за ці послала мури,
щоб вивів душу з Юдиного круга.
Той круг найглибший і найбільш похмурий,
найдальш від тверді, що усе тримає,
та знаю шлях я, то ж покинь зажуру.
Болото се, що сморід видихає,
обводить навкруги оселі болю,
куди шляху нам вільного немає».
Ще мовив, я ж себе не приневолю
згадати все, бо око прикипіло
до вежі у вогненнім ореолі;
там раптом піднеслись осатаніло
три фурії пекельні і криваві,
що всі вони жіноче мали тіло;
їх обвивали гідри зеленаві,
огидні змії й гади страховинні
на скронях їм сплелися у тісняві.
І той, хто добре знав, які рабині
слугують вічного плачу цариці,* —
«Поглянь», — промовив, — «на лихих Еріній.
По лівий бік Мегера там яриться,
посередині — люта Тесіфона,
праворуч — Алехто; їх знать годиться».
Собі всі рвали пазурами лона
і так руками били й голосили,
що до вождя горнувсь під оборону.
«Прийди, Медузо, з них зробити брили» * —
додолу дивлячись, вони кричали, —
«дарма Тезеєві не відомстили!» *
«Заплющся й відвернись від неї далі,
бо як із нею стрінешся очами,
назад вернуться вже не будеш здалий».
Так вчитель рік, а, рікши, вік же самий
і відвернув мене, і над моїми
накрив мій зір своїми ще руками.
О ви, багаті гадками ясними,
дивуйте на науку, що сховалась,
прихована за віршами чудними.
Та ось мутна вода захвилювались,
піднісся грім од краю і до краю,
і береги обидва захитались;
так само вітер буйний, що здіймає
його боріння холоду і жару,
над лісом мчить, галуззя вмить ламає,
і рушить долі стовбури й конари;
він підіймає куряву стовпами,
біжать від нього пастухи й отари.
Відкривши зір мені, князь мовив: «Прямо
поглянь, туди, де дим на давній піні
згромадивсь найгустішими клубами.
Як жаби від своєї ворогині
змії всі врозтіч кинуться водою
шукати порятунку в баговинні,
так тисячі тіней перед собою
гнав хтось, котрий по Стіксовій заплаві
ішов, неначе сушею твердою.
Лівицею клуби густі і тьмаві
він розганяв усе поперед себе;
й, здавалось, іншої не відав справи.
Пізнавши в ньому посланця із неба,
на вчителя я глянув, вік же знаком
сказав: схилитись і мовчати треба.
З яким гнівливим він зближався зраком!
Берлом торкнув він — і відкрилась брама,
не стримувана опором ніяким.
«Юрмо пропаща, дітища відламу!» —
він рік з порогу страхітного валу, —
«відкіль таке безумство править вами?
Як зважились піднятися зухвало
на волю, що не може захитатись,
і вже не раз вам кари додавала?
Дарма із власним присудом змагатись!
У Цербера он вашого донині
повинен слід од ланцюга зостатись». *
На поворотні він ступив стежини
і не звернувсь до нас, мов той, якого
гризуть про інше спогади неспинні,
але не те, що перед оком в нього;
і ми вже приступились до огради,
в безпеці із заступництва святого.
Ми увійшли без жодної завади,
і я, бажавши знати достеменно,
кого й за що за ті замкнуто ляди,
ввійшовши лиш, оглянув невтоленно
той діл, що обіруч розлого слався,
де люду сила мучилась силенна.
Як в Арлі, там, де Родан застоявся, *
чи близько Поли, де розлив Карнаро
межею для Італії поклався,
гробниці всюди висяться зістара, —
стояли й тут гроби у вирві чорній,
та в них була померлим гірша кара;
повзли між ними вогники проворні
і розпаляли дужче гробівці ті,
нiж розпаля коваль залізо в горні.
Стояли віка тих гробів відкриті,
і з лементу було нам добре чути,
в які страждання душі там повиті.
І я спитав: «Повідай, хто покути
між гробівцями зазнає отими,
хто так зітхає від тяжкої скрути?»
«Єресіархи»,* — мовив він, — «а з ними
ще їхніх послідовників загали
ув'язнено гробами вогняними.
Свої тут зi своїми полягали,
їм більший жар із дужчою виною».
Й, праворуч повернувши, ми постали
між мучнями й високою стіною.
***
|