|
Данте АЛІҐ’ЄРІ
БОЖЕСТВЕННА КОМЕДІЯ. ПЕКЛО
З італійської переклав Максим Стріха
ПІСНЯ ВОСЬМА
Продовжу я *: коли ще до твердинi
лишалося нам двом iти чимало,
то зiр угледiв на її вершинi
два вогники,* й до їхнього сигналу
далекий ще один немов озвався, —
його насилу око розрiзняло.
I я у моря мудростi спитався:
«Що каже сей? що той вiдповiдає?
i хто вогнi отi свiтити взявся?»
А вiн менi: «Де хвиля твань гойдає,
ти вже побачив би, кого нам ждати,
але туман його вiд нас ховає».
Так лук, хоч як би туго був нап'ятий,
стрiли не випускає в небо швидко,
як над водою човник малуватий
до нас летiв, i стало скоро видко:
ним управує сам-один стерничий,
гукаючи: «Ох, буде грiшним бридко!»
«О Флеґiасе!» * — князь мiй мовив двiчi, —
«о Флеґiасе, крик твiй нi до чого:
для тебе гостi ми, а не добича."
Мов той, хто облизня пiймав значного
й, ошуканий, лютиться невимовно,
так гнiвався i Флеґiас-небога.
Потому князь мiй уступив до човна,
мене позвавши, й тиснула суденце
донизу плоть моя, ваги ще повна. *
I лиш на дерев'яне стали денце,
як вiдпливли, й у воду темну доти
так не вгрузало ветхе те човенце.
Пливли ми стрiмко в мертвому болотi, *
аж вирнув хтось, увесь у тванi наче,
питаючи: «Завчасний гостю, хто ти?»
А я: «Прийшов, та не лишусь одначе;
а сам ти хто, весь у бруднiй оздобi?»
I вiн одрiк менi: «Я той, хто плаче».
А я на те: «Волай довiку: пробi!
Карайся, клята душе, тут знестями;
Тебе впiзнав я i в бридкiй подобi!»
До човна був вiн потягнувсь руками,
та вчитель вiдштовхнув його щосили,
сказавши: «З усiма лишайся псами!»
А далi обiйняв мене зрадiло
й, поцiлувавши, рiк: «Непримиренна
душе, блага жона тебе носила!
Була гординя в нього незмiренна,
життя ж його не красять добрi справи,
i тiнь його тому така ж скажена.
Без лiку їх, велителiв держави,
в багно отут занурились, мов свинi,
нiчого не лишивши, крiм неслави».
А я сказав: «Мiй князю, ми повиннi
ранiш, як човен перетне болото,
побачить, як вiн тоне в баговиннi!»
А вiн: «Не дiйде човен повороту,
як ти усе побачиш, якомога
задовольнивши тим свою охоту».
I враз потому грiшника лихого
юрма нечистих духiв так опала,
що досi я хвалю та славлю Бога.
«Хапай Арджентi!» — гидь уся кричала;
i флорентiйця тiнь осатанiла
сама себе зубами шматувала.
Там вiн лишився й твань його накрила;
тим часом в ушi вдарив стогiн дальнiй
i око пильний погляд зупинило.
«Знай, сину», — вчитель мовив достохвальний, —
«вже близько мiсто те, що зветься Дiте,*
в нiм грiшнi душi, тiней здвиг страждальний».
А я: «Учителю, вже можу зрiти
його мечетi в глибинi долини
такi червонi, наче розiгрiтi
вогнем». А вiн менi: «Вогонь неспинний
їх червонить зсередини одвiчно,
бо се ти бачиш пекло вже глибинне». *
Ми запливли пiд схили крутобiчнi
ровiв навколо мiста, i здавались
залiзними тi мури титанiчнi.
Та ми човном ще довго добувались,
аж поки нам гукнув стерничий звучно:
«На берег сходьте! Ми уже дiстались».
Я вздрiв: над брамою юрба вiдлучна
тих, що колись мов дощ упали з неба, *
гукала в сотнi голосiв бундючно:
«Що тут живому серед мертвих треба?»
Тут знаком вождь їм показав думливий,
що наодинцi оповiсть усе-бо.
Вони ж одразу стишилися в гнiвi
й рекли: «Лишайся, та нехай вертає
той, хто з тобою йшов, небоязливий.
Хай знову путь безумну подолає,
коли зумiє, ти ж зостанься з нами,
його привiдця в темнi виднокраї».
Подумай сам, читачу, як без тями
їх проклятої я злякався мови,
бо знав: живий не вийду з тої ями.
«О любий князю мiй, семиразово,
чи й бiльше, спас мене ти вiд напастi
i злого лиха, що вертало знову.
Не полишай», — я рiк, — «мене в нещастi,
i вже коли вперед нам путь закритий,
скорiш вертаймо, щоби не пропасти».
На те вiдрiк привiдця пановитий:
«Не бiйся, нас не спинять перепони
в путi, де нам призначено ступити.
Чекай мене, i дух свiй безборонний
надiєю змiцни, бо в тьмi глибокiй
я не лишу тебе без охорони».
Пiшов мiй добрий батько, й одинокий
лишився я в болючому ваганнi,
i "так" iз "нi" в думках змагались доки.
Його не мiг я чути намовляння,
лиш бачив: заховалися вiд нього
вони так прудко, мов вели змагання.
I браму зачинила зла залога
перед грудьми учителя, й поволi
побрiв-собi в зворотню вiн дорогу,
спустивши очi, з думою на чолi
тяжкою, i вуста його зiтхали:
«Хто нам не дав iти до мiста болю?»
Менi ж сказав: «Жалi мене опали,
однак ти не смутися, бо поборем
усiх, що там на оборону стали.
Не варто дивуваться тим потворам:
було таке й при менш таємнiй брамi,
що вже стоїть не замкнута запором. *
Там напис бачив з мертвими словами:
вiд неї вже з небесної господи
без почту наближається кругами
той, хто вiдкриє нам до мiста ходи». *
***
|