|
Данте АЛІҐ’ЄРІ
БОЖЕСТВЕННА КОМЕДІЯ. ПЕКЛО
З італійської переклав Максим Стріха
ПІСНЯ СЬОМА
«Раре Satan, Pape Satan, aleppe!» *
покрикнув Плутос голосом хрипучим;
та вчений вождь мене в такій халепі
розрадив, мовлячи: «Ніяким бучам
несила зупинити нас, тропою
ми зійдемо між скель шляхом падучим».
Тоді до пащі повернувсь товстої
і рік: «Цить, клятий вовче недолугий,
хоч би і лусни з лютості пустої!
Недурно ми зійшли в сі темні пруги:
так той велів, хто в небі Михаїла
обрушив на свої відпалі слуги».
Як опадають напнуті вітрила,
поплутавшись, коли враз щогла трісне,
тварюка поточилася безсила.
Так ми зійшли в провалля поукісне
четвертої долини, що приймає
все, що було на світі хибне й злісне.
О правдо Божа! Скільки ж тут страждає
і мучиться безмежно щохвилини!
Навіщо гріх наш стільки бід являє?
Як у Харибду вал вдаряє пінний
і опадає, вже новим товчений,
так люди там вели танок невпинний.
Щоразу дві громади незліченні
одна на одну йшли з великим криком,
штовхаючи грудьми тягар важенний.
Зіткнувшись із завзяттям превеликим,
розходилися знову і гукали:
«Мотягам смерть!» чи «Смерть скупцям-дряпікам!»
І темним колом далі простували,
аби зійтися в певнім місці знову,
й бридкі прокльони з їхніх вуст лунали;
так раз у раз вдарялись безголово
й розходились, щоб знов на бійку стати.
Убитий скрухою, повів я мову:
«Учителю, хотів би певно знати,
хто люди сі? Я бачу в них тозури;
невже оті, по лівий бік, прелати?»
А він: «Сі люди зазнають тортури,
бо в першому житті свої ужини
не вміли тратить з хибної натури.
Про це говорить гавкіт їхній псиний,
як з двох боків ізходяться на крузі,
де ділять протилежні їх провини.
Ті, голені, що бачиш їх на прузі, —
є серед них і папи, й кардинали,
які не рівня й гіршому жадюзі».
А я: «Учителю, впізнав немало
iз тих би я, що б’ються тут попарно,
бо за життя в несвітський гріх запали».
А він мені: «Покинь сю думку марну;
ніхто вже не впізнає їхні риси,
тут скніючи, змінилися почварно.
Вони довіку бігтимуть, б’ючися,
аж поки не піднімуться з могили,
ті — стиснувши кулак, а інші — лисі. *
Вони збивати й тратити не вміли
своє добро, тому ж їм замість блага
призначено зійти у світ немилий.
То ж бачиш, сину, надто легковага
Фортуни ласка, та, що через неї
в людей до заздрості й гризоти зґaґa;
як золото зібрать землі всієї,
то і воно між душ отих знебулих
не заспокоїть ані однієї».
«Яка ж вона, Фортуна, що в нечулих,
ти кажеш», — рік я, — «пaзypax тримає
весь скарб часів прийдешніх і минулих?»
А він мені: «О ви, сліпі без краю,
яка ж невченість ваша незглибима!
То ж хай сю мову розум твій приймає.
Той, хто пройма видиме й невидиме,
створивши сфери, рушія дав кожній,
одна щоб іншій сяяла між ними,
шлючи усюди промінь переможний:
так само для скарбів усього світу
настановив він владу й лад тотожний,
а та передає їх розмаїто
із роду в рід, з народу до народу,
не даючи на людську волю звіту;
цей край панує, інший — терпить шкоду
iз присуду її, і те веління
невидне, мов змія в траві зісподу.
Її не спинить наше розуміння:
вона передбачає й визначає,
і управує власні володіння.
Вона невтомно все перевертає:
від неї не втече ніхто й нікуди;
і тільки мить від неї кожен має.
Хоч слід її прославити усюди,
готові ганить вічно й баламутить,
на хрест її тягнути ладні люди;
але її, блаженну, те не смутить:
між перших створена, не зна печалі
і колесо своє безжурно крутить.
Одначе зійдемо між тяжчі жалі;
вже йдуть на спадок зорі, що здіймались,
як ми ввійшли; скоріш рушаймо далі».
В новім ми колі, де переливалась *
вода бурхлива, біжучи в канаві,
що в скельний камінь глибоко врізалась.
Були ті води не ясні, а тьмаві,
й за хвилею йдучи каламутною,
ми з круч зійшли до нижчої заплави.
Розлився там смутний потік водою
Стиґійського болота, із бескиду
в долину збігши скелею крутою.
І я, вдивившись, поміж того бриду
уздрів людей, забрьоханих у твані,
голісіньких усіх, і лютих з виду.
Товклись не лиш руками в тій ковбані,
але й грудьми, ногами й головою,
зубами гризлись, завдавали рани.
Вождь мовив: «Сину, знай: перед собою
ті душі бачиш, що підпали гніву;
але повір мені: тут під водою
іще зітхає безліч їх журливо
і бульбашками пінить шир болота,
як власне око свідчить те правдиво.
Потоплені говорять: «Дня яснота
і сонце миле нас не звеселяли,
бо, як туман, нас повнила нудота.
3а те в тванюку чорну ми запали.
Ся пісня хлипає у горлі біднім,
та через твань слова її захляли».
Ми обійшли багву шляхом обвідним
і стежили за тими з узбережжя,
які давилися багном огидним;
І ось постала перед нами вежа.
***
|