|
Данте АЛІҐ’ЄРІ
БОЖЕСТВЕННА КОМЕДІЯ. ПЕКЛО
З італійської переклав Максим Стріха
ПІСНЯ ШОСТА
Коли я повернувся знов до тями,
що вгасла з гiркоти оповiдання
двох рiдних душ, поєднаних жалями,
то вгледiв я уже новi страждання,
i страдникiв нових уздрiв без краю,
звучали там, i тут, i скрiзь стенання.
Бо в третє коло путь нам пролягає, *
де вiчний дощ, важкий i нестерпучий,
не меншає нiколи й не стихає.
Вода каламутна i снiгу тучi
iз градом разом крають там темноту,
i їх приймає в себе грунт смердючий.
Там Цербер * — люта i бридка звiрота —
в три пащi гласом гавкає собачим
на люд, який всотало те болото.
Червоноокий, з черевом висячим,
з масною бородою, пазурами
боки вiн душам шарпає ледачим.
А тi в потоках зливи виють псами,
ховаються одна за одну бiднi,
вiд муки й болю крутяться гуртами.
Уздрiвши нас, той Цербер, черв огидний,
роззявив пащi, вишкiривши iкла,
i весь тремтiв од лютостi, негiдний.
Мiй вождь набрав тодi двi жменi звикло
й жбурнув у пащу жадiбну землею,
щоб аж у горло тiй звiринi вникла.
Як пес, що гаркав з лютiстю всiєю
вiд голоду, та кiстку враз дiставши,
замовк i заходився бiля неї,
так Цербер-демон, гавкiт вгамувавши,
полегшу душам дав, якi б волiли,
нiж чуть його, оглухнути назавше.
Ми йшли по тiнях, котрi привалила
важезна злива, й часто наступали
на порожнечi з обрисами тiла.
З-помiж усiх, що на землi лежали,
звелась одна, лиш спало їй на око,
як ми крiзь їхнi тлуми простували.
«О ти, що в пекло завiтав глибоко», —
менi рекла, — «ачей мене пiзнаєш:
родивсь ти за мого земного строку».
А я йому: «Вiд того, що страждаєш,
тебе змiнили на виду гризоти,
й навряд когось менi ти нагадаєш.
Тому скорiше сам повiдай: хто ти,
що в сiм багнi караєшся негiднiм
не з гiрших мук, та з гiршої бридоти».
А вiн менi: «В твоєму мiстi рiднiм,
що гидь i заздрiсть повнить його всяка,
прожив i я колись життям погiдним.
Мене ви, городяни, звали Чакко *
через ганебний грiх — живiт неситий,
тому мене й мордує ця клоака.
I не один лиш я так маю скнiти;
тут всi за це приреченi страждати».
I бiльш не став нiчого говорити.
Я ж рiк: «Ти, Чакко, змусив горювати
за тими, кого мучить твань гноїста;
але скажи, як бачиш вiдсiля ти:
куди йде люд розсвареного мiста?
Хто з них правий? З притичини якої
до злагоди дiйти не мають хисту?"
А вiн: «Опiсля довгого двобою
проллється кров, а згодом "лiсовими" *
їх ворог буде вигнаний з ганьбою.
Але недовго успiх буде з ними:
мине три сонця * — їх здолать поможе
той, хто iде дорогами кривими. *
I пiднесеться партiя ворожа,
й подоланi жалiтимуться всує:
пора їм довго буде непогожа.
Двох доброчесних там нiхто не чує, *
там заздрiсть iз неситiстю й пихою
у кожнiм серцi iскрами злобує».
Вiн змовк, закутий тугою лихою,
а я до нього: «Хтiв би ще спитати,
коли б ти й далi розмовляв зо мною.
Де доблеснi Теґайо й Фарiната, *
де Моска, де Аррiґо й Рустiкуччi,
де iншi, серцем та умом багатi?
Мої вагання розв'яжи болючi:
чи вже вони на райському узвишшi,
чи в пеклi терплять муки нестерпучi?»
А вiн менi: «В них душi ще чорнiшi;
через грiхи прослалась їм дорога
донизу, в кола глибшi та страшнiшi.
Коли до свiту вернешся ясного,
згадай мене незлими там словами;
бiльш не скажу й не вiдповiм нiчого».
Убiк повiв вiн пильними очами,
ще позирнув, змiнився на обличчi
i долi впав мiж iншими слiпцями.
А вождь менi: «Вже не зведеться двiчi,
а встане з янгольською лиш сурмою,
коли владар на грiзний суд покличе.
Над власною могилою смутною
вбереться кожний в м'ясо i поставу,
й довiчний вирок прогримить луною».
Отак крiзь мiшанину йшли сльотаву,
яку творили дощ i тiнi кволi,
i про будучину вели розправу.
I я спитав: «Скажи, чи їхнi болi
побiльшають за вироком, чи мука
не змiниться, чи й стишиться поволi?»
А вiн менi: «Рече твоя наука: *
чим суттю досконалiша iстота,
тим дужчi їй i втiха, i розпука.
Тому, хоча ця проклята злидота
до виправлення не дiйде нiколи,
але повнiша буде їй гризота».
Все обiйшли ми стежкою довкола,
розмовами перейнятi отими,
i де подальший путь збiгав додолу,
зустрiв нас Плутос,* ворог невситимий.
***
|