|
Данте АЛІҐ’ЄРІ
БОЖЕСТВЕННА КОМЕДІЯ. ПЕКЛО
З італійської переклав Максим Стріха
ПІСНЯ ТРЕТЯ
КРIЗЬ МЕНЕ ВХОДЯТЬ ДО ОСЕЛЬ БОЛIННЯ,
КРIЗЬ МЕНЕ ВХОДЯТЬ ДО ПЛАЧIВ БЕЗ ЛIКУ,
КРIЗЬ МЕНЕ ВХОДЯТЬ ЗГИБЛI ПОКОЛIННЯ.
ТВОРЕЦЬ МIЙ ПРАВДУ СТВЕРДИВ ПРЕВЕЛИКУ:
МЕНЕ З МОГУТТЯМ БОЖИМ ПОРОДИЛИ
ПРЕМУДРIСТЬ I ЛЮБОВ, ЩО Є ОДВIКУ.
НЕМА ДАВНIШОЇ ВIД МЕНЕ СИЛИ,
КРIМ ВIЧНОЇ, I Я ДОВIКУ БУДУ.
НАДIЇ ЗБАВТЕСЬ, ЯК СЮДИ СТУПИЛИ.
Вiнчали чорнi лiтери споруду
із брамою, i рiк я у ваганнi:
«Учителю, страшну в зрю осуду».
А вiн, у певностi неподоланнiй:
«Тут сумнiви ти маєш залишити;
хай тут сконає пострах лихоманний.
Сповiщеної вже дiйшов межi ти,
побачиш поколiння тi пропалi,
котрi не вмiли блага розумiти».
Стис руку вiн мою своєю далi,
мене лицем веселим пiдбадьорив,
i ми вступили до осель печалi.
Там зойкiв, стогонiв, ридань, докорiв
була беззоряна темнота повна,
i я з жалю плачем не раз їм вторив.
У рiзних мовах туга невгамовна,
слова скорботи, викрики скаженi
i скарга, то хрипка, то дзвiнкомовна
в безладному поєднувались тренi,
у вирi крутячись посеред змроку, —
так вихор мчить пiщини незлiченнi.
Вселяло жах те, що вiдкрилось оку,
i мовив я: «Учителю, скажи ти,
хто муку терпить тут таку жорстоку?»
А вiн менi: «То мучаться синклiти
мiзерних душ, що нi ганьби, нi слави
не здобулися на землi зажити.
Укупi з янголами їхнi лави,
iз тими, що нi з Богом, анi проти
в борнi були, а дбали власнi справи.
Не прийняло їх небо на висоти,
i пекла глиб iзрiкся їх так само,
бо забагато шани для дрiбноти».
А я: «Учителю, чому нестяма
така в кружiннi сеї круговертi?»
I вiдповiв вiн: «Я промовлю прямо.
Вони не мають сподiвання смертi,
життя ж слiпе такi їм крають жалi,
що згинуть радi, мукою роздертi.
Про них забули в свiтi позосталi,
гидують спiвчуття й прощення ними;
та годi вже про них: поглянь — i далi».
I, глянувши, побачив я гониме
по колу дужим вихором знамено,
а слiдом тими ж стежками кружними
неслися юрми люду, — достеменно
тому не мiг поняти перше вiри,
що смертi здобич аж така численна.
Я декого пiзнав у тому вирi,
i серед них того, хто полохливо
змiняв величний чин на вчинки хирi. *
I зрозумiв: то мучаться жахливо
тi, вiд яких i Божа, й вража сили
обоє вiдцуралися гидливо.
Юрму нагу людцiв, що полишили
життя, й не живши, злющi гедзi й оси
там безнастанно раз у раз жалили.
Їм заливали вид кривавi роси
i кров стiкала вкупi зi сльозами
на харч для хробакiв пiд ноги босi.
Тут, їм поглянувши над головами,
я вздрiв широку рiчку й люд над нею;
«Учителю», — спитав я, — «хто гуртами
тi душi позбирав над течiєю
i спонукає їх до переправи,
юрмою пiдганяючи всiєю?»
А вiн менi: «Дiзнаєшся, їй-право,
коли невдовзi вийдемо з тобою
над Ахероновi смутнi заплави».
Знiяковiвши з вiдповiдi тої,
в мовчаннi долi опустивши очi,
я рушив до заплави рiчкової.
I ось дивлюсь: до нас пiдплисти хоче
човном старезний дiд сивобородий,
гукаючи: «Бiда вам, поторочi!
Забудьте небо, в цi ступивши води:
я вас перевезу на другий берег
до вiчного вогню та захолоди.
А ти, душе жива, кинь їхнiй шерег,
обходь юрму померлих стороною».
Та бачачи, що я на те — ні шерех,
ще проказав: «Не грайся iз бiдою;
десь легшого човна шукай, а поки
не пхайсь мiж тих, що стали над водою».
А мiй привiдця: «Дай, Хароне, спокiй:
ми тут за волею того, хто може
волiти, тож покинь свої наскоки».
Збагнув Харон: перечити негоже,
i бородою перестав трусити,
хоч очi далi зиркали вороже.
Але тi душi, голi й хворовитi,
зачувши рiч його, зубами з ляку
заклацали i стали голосити,
Кленучи Бога й рiд людський всiляко,
своїх батькiв, i сiм`я, й мiсце, й днину
свого зачаття, i дитину всяку.
А далi всi, ридаючи, в долину
спустилися до берега лихого,
який жде кожного, хто Бога кине.
Харон-бiс блиском зору вогняного
i окриками їх зганяв до човна,
веслом б`ючи щоразу забарного.
Як жовта шата восени безмовно
один по одному листки скидає,
аж поки не вiддасть землi все сповна,
злiталось до берегового краю
Адама сiм`я зле один по однiм,
неначе на манок пташина зграя.
Та перш нiж ми потоком темноводним
свiй вивершили шлях на другiм боцi,
новi були над берегом вiдходним.
«Мiй сину», — вчитель мав мене на оцi, —
«отi, що в гнiвi Божому вмирають,
з усiх країв зiйшлись на цiй толоцi;
i рiчку перетнути поспiшають:
небесне пiдганя їх правосуддя,
тому вони в страху часу не гають.
Не з доброчесних душ це велелюддя;
тож розумiєш, чом Харон лютився,
звiдкiль його усе те словоблуддя".
Замовк вiн щойно, й край весь затрусився
так дуже, що й тепер, про те згадавши,
я весь холодним потом заросився.
Враз буря налетiла, шум здiйнявши,
i з неї спалах блискавки хвостатий
чуття згасив менi, немов назавше;
i впав я долi, наче сном пiдтятий.
***
|