Поліна СТІЖЕ

* * *

Ну й розійшовся сірокрилий дощ!
Завів розмову монотонно, вперто.
Самотній вулиці тлумачив щось.
Бив по дахах натхненно і відверто.
Щосили стукав у льодяник скла,
Чубаті трави смикав біля хати.
Йому тоді і гадка не прийшла,
Що за поріг когось не пустить мати.
Все садовив пухнасті, жовті квіти,
Усе в кватирку тихо зазирав,
Продовжував по ганку дроботіти,
Акорди на калюжах вигравав…
Враз перестав дерева лоскотати,
Засумував, тихіше заспівав.
В останнє хлюпнув у воріт щербатих,
І на коліна перед ними впав.

***