Поліна СТІЖЕ

СУМНА КАЗКА

Співало світло ранню колисанку,
Вронила роси у м’яку траву.
Тихенько вітер обійма кохану,
Цілуючи – берізку лісову.
Їм так хотілось ще побути разом,
Та промінь сонця б’є у скло журби,
Кидаючи у відчаї образу,
Відходить ніч туманом ворожби.
Затупотіли ніжки по підлозі,
Зашурхотіла ковдра на плечі.
…А він їй слова вимовить не взмозі,
Вона ж шепоче лиш: “Мовчи, мовчи…”
І вже здійняла крила одежина,
Ось заплелися коси у пучок,
Стоїть, немов осіння горобина,
Йому губами шелестить: “Мовчок”
Щось застогнало, крізь серпанок смутку
Десь кригою у голові луна
Ця до нестями божевільна думка:
“Вона пішла, її…її нема!”

***

© Поліна Стіже. Всі права застережені.