Олена СТЕПАНЕНКО

* * *

є доторки трави — в них поклик Персефони
немилих рук невидимий диктат:
вже час. устань і йди — крізь поминальні дзвони
зоріє нам далекий Отчий Сад.

є пам’ять келиха що спить в зіниці грона —
чи ж нам крихким судити жорна днів? —
мов теплий гриф у жар приручених долоней
ми ляжемо до тих хто нас убив.

1998