Лариса СЛЮСАК

ТІНЬ ОД СНУ

В.К.

коли вже все мине, —
залишиться надія,
маленька і легка,
живуча й нетривка
як ці слова,
як сніг весняний…
надія?
голий звук
мрійливих снів,
що канули у вчора.
жила надією
на справжнє слово,—
лишилось листя слів,
сухе, зотліле,
як торішня осінь…
коли усе мина,
минає і надія.

ми ніяк не могли знайти
свій дощ,
навіть
коли разом мокли
під зливою
і роблені сльози
стікали з облич.
тепер
ти під чорною парасолею
в далекому місті
ховаєшся від косих струменів,
я
йду
мокрими алеями парку
і ревную світ до тебе.
може
дочекаємося
дощу,
котрий надовго?

коли вже все мине,
лишиться сон,
в якому ми зустрінемось обоє
і мовчки будем говорить
очима,

пальцями,

волоссям,

потомлені
від пустодзвону слів.
колись
у снах
ми вміли говорити,
а ще — сміятися,
а ще — шукати квітів,
а ще — ніколи квітів не знайти
і поколоти губи об шипшпину.
колись ми вміли
малювать світи
зелених мрій і зоряних очей.
колись ми вміли…
коли вже все мине,
лишиться тінь од сну…

***