Лариса СЛЮСАК

ФРЕСКИ З ХРАМУ ВЧОРАШНЬОГО ДНЯ

Хтось легким і свавільним кроком
протоптав у житті стежину
там, де трави буяли дико,
проростали дощі із ночі,
тільки хто ж то, ну, хто ж то був?
Тихий вечір, зимовий вечір,
свіжий іній на теплих віях
І надії, легкі надії,
що от-от полетять у вирій
днів безлистих, але ще тут,
на пацьорках моєї хустки.
За розмовами — гола пуска
і цікавість: а що ще буде?
Ледь хвилює чекання груди:
як впізнати — ти той чи ні?
…Розчарування якесь прозоре —
ледь поблякли на хустці квіти.
Ще раз спробувати впізнати?
Ще раз спробувати любити?

Я маленька, така тендітна,
що вміщусь у твоїй кишені
(тільки куди мене понесеш?),
я примощусь на краєчку
твого непокірного пензля,
впаду порошинкою в око,
і спробуй-но мене вицілувати,
вилизати з власного ока..
Ти не будеш мене впізнавати
у кольорах світання,
у вигинах трав і квітів,
просто кожне почуте слово,
шепіт і напівшепіт,
спів і напівзітхання
будуть снитися знову й знову.
…Я піду непомітно,
так, що ти і незчуєшся,
як лишиться ув обіймах
теплий віддих цілунку.

Хлюпни під ноги словом,
витри обличчя мовчанням,—
погляд за нас обох
скаже більше, ніж хочем..
Часом на цій землі
слово буває зайвим.
Чи, може, ти вибираєш
слова, як обличчя на завтра?
Може, викручуєш погляд
байдуже, як мокру білизну?
Стражання скрапне й просохне
на немитій долівці буднів,
і хай я усе забуду,
і хай я усе пробачу,
хай ненависне слово
більше мене не мучить:
я забуваю слово любов…

Подихи, порухи… Поруч — нікого.
Привиди, прислухи. Ніч босонога
тихо цілує запнуту фіранку,
як же одній не померти до ранку?
Туго минається здавлена туга.
В цім безголоссі єдина подруга —
темінь нічна. А нічне товариство —
ручка, папір й заколисане місто.

Ви хотіли пікантності?
Ах, ви хотіли еротики?
Що ж, хай примхливі ротики
Вигинаються від цікавості:
що там під ніжною шкірою
пульсує — душа чи хтивість?
З ваших бажань зродились
рядки ці, значною мірою.
Я зняла як папір
зі шкірою заборону
на недоторканість сонну
наших бажань і тіл.

Коли тиснуть і стеля, і стіни,
і вікно відчиняю — байдуже —
то, значить, по мою душу
прийшла нічна самотина.
Пальці самі собою
уже набрали твій номер:
—Скажи, що лишиться,
коли помре надія?
Обличчя друзів
в рамках фотографій,
розчарування у твоїх очах
і міріади зоряних дзвінків
по телефону,
де безкінечність відчаю
у відповідь?
Голос чую знайомий:
— Їду. Чекай. Цілую.
Моє гаряче чекання
розтопиться в магмі пристрасті.
В обіймах мене затисни
і випий усю до остання.
Ми хочемо знову й знову
рушати назустріч небу,
де немає ніяких "треба",
ми творимо пристрасті мову.
Падають стеля і стіни,
і вікно зникає — байдуже:
у повітрі солодко й душно,
ніч зависла в липкій павутині.

Покинь свій камінь, стань легкою.
Хотіла би, та не мені
цей світ судилося змінити.
Я лиш страждаю від брехні
перед собою й мокрим листям,
від сліз по істині. Не вір
моїм словам, пісням і віршам,
очам, як можеш, теж не вір.
Знайомі пальці, голос, губи.
І таємниця: хто ти є ?
Чия душа мене голубить?
Із ким спалю життя своє?

Легкість і звільнення.
Просинь і осінь.
Ти від життя вже нічого не просиш.
Дзвін у повітрі від вітру і кроків.
І чистота на порозі у спокій.
Листя і вітер — це все, що ти маєш.
Сонця і неба уже не шукаєш.
Листя і вітер.
Легіт і регіт
в їхній розмові. В сонній тривозі
руки сплітаємо. А на порозі
ранок відшукує ноти прощання:
осінь остання, осінь остання…

***