Лариса СЛЮСАК

* * *

А душі зникають,
як вітер в зіницях.
Повільно. Невпинно.
Так страшно

на мить

у собі

зупиниться
і голосу вітру не чути.
Вогонь догорає.
І тліють жарини,
все глибше

у себе

ховаючи

світло.

І вже не знайти,

не дістать,

не зігрітись

тим попелом сивим.
В холодному дзвоні дощу
кам’яніє

дихання печалі.

Глибінь темно-синя.
Ні зірки. Ні свічки.
Лиш гострі осколки

дзеркальні.

У ніч з павутини
ти двері відчиниш —
осколок душі
проткне мені серце
і тінню крізь очі
розтане у ніч.
А лишиться холод
і вікна без свіч.

***