Лариса СЛЮСАК

* * *

Пада прозріння холодним дощем
На твої коси, вологі і милі.
Ти утікаєш від слова іще,
Але від себе втекти вже не в силі.
В дощ не втечеш, бо сама із дощу,
З холодної зелені косих промінь;
Пісня не вмістить твого плачу,
Сміху твого і твоїх хотінь.
Ти закована в тіло своє.
Мусиш нести ці окови і жити,
Мусиш любити оту, ким ти є,
І ненавидіти, й боготворити…

***