* * *
І все-таки село уранці спить.
Ось я прокинулась. Вже шоста. Ані звуку.
Птахи співають, чемно дятел стука
І час біжить, мов Аріадни нить.
Ну що ж, рушаю в путь. Дорога ця
Веде до раю. Я це певно знаю.
Бо кожен ранок нею вирушаю
У царство хлорофілу, у поля.
Повз яр крутий, шовковиці, гайок,
Який зникає десь за поворотом,
Виходжу на космічнії широти,
Які з гори благословляє Бог.
Бо тут і справді — Божа благодать.
Завмерло серце. Подих зупинився.
Душа знялась, легка, неначе птиця,
І не спинить її, не наздогнать.
***
© Людмила Скирда. Всі права застережені.