Людмила СКИРДА

“ШТАЙГЕНБЕРГЕР”

Я вранці вип’ю “Morgentau”,
З’їм йогурт з манго, Боже правий,
Розкішний ранок возсіяв.
І наш маленький Баден-Баден
Всміхнувся весело і радо
І зазвучав, мов сто октав.

Ось звуки першої октави —
Цей променад довкола ставу
В правічнім парку на горі,
Де б’ють джерела й водоспади,
Де солов’їнії рулади
І безліч посмішок землі.

І трохи втомлені ходою
Пірнаємо удвох з тобою
В басейн прозоро-голубий.
І мармурова прохолода
Вертає нам снагу і вроду,
І вроди більше, ніж снаги.

“Каракалу і римські терми
Відвідаєш і можна вмерти”, —
Жартують баденці старі.
Ну а мандрівка по Шварцвальду,
По перевалах — справжнє сальто,
Краса і ризик довкруги.

Ну, а коли спадає спека,
Ми граєм в теніс, і лелека
За нас “боліє” угорі.
А потім “five o'clock” між друзів
У клубному кафе “Зануссі”,
Де старовинні ліхтарі.

А далі Ліхтентальалея,
Що тоне в звуках Амадея,
Нічний концерт, міський бомонд.
Вечеря на терасі світлій
Поміж троянд й лілей розквітлих.
Це, мабуть, сон, прекрасний сон.

І в час, коли довкруг сільвети,
Вертаєм у готель славетний.
Тут тиша, спокій і ампір.
Тут два Рембрандта, три Матісса,
Тут пахне м’ята чи меліса,
Й в усьому граціозний стиль.

Я на нічний балкон ступила
І враз побачила — горіла
Ясна зоря на небесах.
Ні, не горіла, а палала,
Ні, не палала, а сіяла,
Як добрий і урочий знак.

У Баден-Бадені Достоєвський завжди
Зупинявся у готелі “Штайгенбергер”.
Це було для нього задорого,
Катастрофічно дорого,
Як, бувало, казав він сам.
Може, тому, що його тягнуло до катастроф,
Він роками залишався вірним
Цьому гостинному і розкішному дому.
Казіно було через дорогу —
Близько і зручно.
А мінеральні ванни
Після безсонних ночей
Дивовижно відсвіжували.
Коли після чергового програшу
З’явилася ідея самогубства,
Вона не видалась ні страшною, ні трагічною.
Тут, в цьому райському куточку,
Де життя, здавалось, завмерло
На високій ноті злагодженості та рівноваги,
Смерть, як це не парадоксально,
Виглядала природнішою і логічнішою,
Ніж за будь-яких інших обставин.
На щастя все обійшлося.
Натомість красивої смерті
З’явився блискучий роман.
Отож бо і є —
Мука вимагає або відшкодування,
або монументу.

III

Біля нас у солярії
Сидить старий німець
З молоденькою гейшою.
Весь час про щось
Весело гомонять
І вряди-годи ніжно
Погладжують один одного.
Ніколи не думала,
Що куплена любов
Може виглядати так зворушливо.

Спогади — єдиний рай,
з якого нас ніхто не вижене.

Я залишаю Баден-Баден,
Теплий і затишний,
Мов пухнасте кошеня,
На твоїх гострих колінах,
Колінах запеклого тенісиста.
Прощавай, Шварцвальде.
І ти, Ліхтентальалеє,
І ви, дівчата Альфонса Мухи, прощавайте.
Скоро, дуже скоро,
Я згадуватиму про вас,
Ідучи Кловським узвозом
Повз напівмертвий “Арсенал”,
Колиску революції,
Або, долаючи сходи
Узвозу Крутого,
Назва якого дивовижно відповідає об’єкту,
Або просто заварюючи ранковий чай
На власній кухні.
Я згадую тебе юного
На металевих сходах
Жовтого корпусу університету,
Взірець елегантності і доброзичливості.
В моєму житті нарешті
З’явився позитивний герой,
До того ж безумно еротичний.
І професор Крюба,
І доктор Козак
Просто відмовлялись розуміти мій вибір,
Але так сталося…
А це — Михайлівка.
Мені років п’ять, не більше.
На голові капелюшок з лопуха,
Прикрашений красолею,
У руках кошик з реп’яхів,
Ця замурзана принцеса городу
Мала потаємну мрію —
Поїхати до Москви,
Аби жити в Кремлі.
— Ким ти хочеш бути, Людочко?
Запитує сусідка.
— Генієм, — відповідаю я.
— А що воно таке? — запитує сусідка.
— Це, як Шевченко, — пояснюю я.
— Incredible — сказали б англійці.
Та я й сама розумію,
Що це сюжет з серії —
“Навмисно не вигадаєш”.
Якби існувала скринька Пандори навпаки,
Її мусили б наповнювати
Наші спогади.
Як шляхетно в них ми виглядаємо.
Ніби не було за плечима
Ні поразок, ні втрат, ні розчарувань.
Такі собі ласуни долі
З американською усмішкою.
О, спогади!
Дарунок небес? Блаженство? Винагорода?

***