ПО ДОРОЗІ ДО ЛОРКИ
I
Горді погорби Андалузії,
Описати вас не беруся я,
Просто стану тут, під оливою, —
І зітхне душа: “А все ж диво є!”
Вечоріє вже, і церковний дзвін,
Ніби з надр землі, долина з долин,
І сяга небес, і зникає в них,
Обійма окрес мертвих і живих.
II
Santa Maria Formosa…
Чий це надгробок у росах,
Що визирає з-під листя троянди
Тихої, наче мантри.
Вечір і дощ накрапає…
Білі пташині зграї…
Кущ рододендронів біля дороги…
Рушимо далі, з Богом.
III
“Domine, quo vadis?” — Я питаю.
При дорозі кущ троянд розцвів.
Поряд церква, а над нею — зграя,
Білосніжна зграя голубів.
О свободо! Ти безсмертним духом
Осіняєш істинних синів.
“Domine, quo vadis?” — не послухав,
А тому не вмер і не зотлів.
***
© Людмила Скирда. Всі права застережені.