Людмила СКИРДА

“НАЙБІЛЬШИЙ СКЕПТИК В СВІТІ —

людський розум”, —
Мені промовив Бенедикт Спіноза.
(Розмова відбувалась уві сні) —
Якщо звірятись на логічність думки,
Прийдемо до печальних розрахунків
І будуть наші висновки сумні.

Завзято, вперто (кпину ні грамини),
Доскіпуючись до першопричини,
Наш розум, як алхімік, ні на мент
Не полишав надії ділом й словом
Нам пояснити суть світобудови
І завершить складний експеримент.

Але що далі, то було ясніше —
Проблем все більше і питань все більше.
І мусив розум визнати, що він,
Пізнавши все чи майже все, — не знає,
Чому людина гине і вмирає,
Чому життя вінчають смерть і тлін.

Відтак його приреченість не мучить,
Став розум наш скептичним неминуче,
Холодним і байдужим розум став.
І між людей тепер не романтичність —
Скептичність, сестро, саме так —
скептичність,
Мов сатана у пеклі, править бал”.

Я, монолог прослухавши уважно,
Йому відповіла, що серцем зважу
Доцільність сумовитих міркувань,
Що це стара і непоправна звичка
На світ довкруг дивитися трагічно
В м’якім фотелі цідячи шампань.

Прокинулась. Над синьою водою
Вставало сонце. Дихав світ весною,
А біля дому розквітав мигдаль.
Підходив білий катер до причалу,
Над морем чайка радісно гичала.
Підходив катер і сріблилась даль.

І я відчула, радістю налита,
Що лиш любов єднає нас зі світом.
О, спрага уст, пожадливість зіниць.
Лише любов, лише любов, братове,
Безсмертне почуття, пророче слово —
Це ключ до всіх прекрасних таємниць.
Повернемось на землю з емпіреїв:
Світ пізнавать не розумом — душею.

***