Роман СКИБА

* * *

Сутінний блиск небезпечної бритви,
Шелест артерій в гарячій воді.
Це не приплив — не збивайтеся з ритму.
Вітер озонний і чайки руді.
Ти, що зуміла забути усе це,
Ти, що пролила на сукню бордо,
Вбита в Парижі поглядом в серце,
Перелітаєш фрацузький кордон.
Бігають небом нагі амазонки.
Ти їх не бачиш, бо хмари густі.
Є десь будинок, де в вікнах вазонки,
Де можна жити лиш на самоті.
Ти робиш кола у піннім повітрі.
Ти опускаєшся просто на дах.
І розтікається, мов на палітрі,
Тінь твоя хижа в семи кольорах.
Хочеш — зроби собі шрамик на спомин.
Хочеш — цілуй цю розпечену мідь.
Он же той самий облуплений комин…
Сажа, незаймана кілька століть.
Кинь туди прутик відцвілої рути.
Вродиться іскорка, дим заснує.
Попільний смерч твоє тіло закрутить,
Взявши у спадок імення твоє.
В надрах легенних фаготи й гітари
Вибухнуть вальсом, зіллються у гімн.
Глянеш — а поруч, на краєчку хмари,
Знишкло стоять амазонки нагі.

***

© Роман Скиба. Всі права застережені.