ДВОЄ
Йшов по воді, не тонув,
тільки човгав підошвами.
Він би поплив, та не вмів, і тому ішов.
Спека була, і човни розсихались дошками.
Риби хвостами торкались його підошов.
Спека була. Там буває вона і в березні.
Важко за сонцем хвилинам тримати лік.
І вурдалак, задихаючись, біг по березі.
Біг і кричав, аби Ти озирнувся вбік.
Тільки слідів на текучій воді
не лишається.
П’яні рибалки човнами загрузли в брід.
Був там сліпий. Він казав,
що йому ввижається
Постать прозора, що йде по ріці на схід.
Той, що не Ти, очманілий
від криків півнячих,
Бився на хвилях, та тіло не йшло під них.
Жовк і хрипів, і вони
угинались, пінячись.
Він би догнав, але Ти вже за обрій зник.
“Зле мені, Господи. Зле мені, зле мені,
зле мені…
Шерсть вигасає, і сльози мої руді.
Я ж той останній із мудрого
Твого племені,
Хто, як і ти, не уміє тонути в воді…"
***
© Роман Скиба. Всі права застережені.