* * *
Вологий вуж ковзне поміж стопами,
І ти, щоб довести відсутність меж,
Ітимеш неазовськими степами.
Допоки під Азовом не впадеш.
Ти питимеш взахлин ґрунтові води,
І вже, коли забудеш, хто ти є,
Зросте із надр Калін безбородий
І воронів на тебе нацькує.
Ховатимеш лице у сизі стерні.
Стікатимеш кривавими слізьми.
А жінка, до котрої ти не вернеш,
Чекати буде тільки до зими.
Згадай її, коли в імлі урочій,
За слідом перелітного куща,
Прийде Сірко по свої сірі очі,
Що ти колись у нього позичав.
***
© Роман Скиба. Всі права застережені.