Роман СКИБА

ЦИКЛ БЕЗ НАЗВИ

Ользі на прізвизько Хом’як

Були в гнідого ноги дерев’яні.
Були в гнідого очі навісні… —
Афіною по чорному майдані
Ти мчала на троянському коні.
Губилось небо в сивих зодіаках
Десь на межі незвершеного дня…
І я тебе жалів, І майже плакав,
Що ти не вмієш падати з коня.
А ти й не знаєш —
Погано мені. Погано.
По цілім світі
На жовто палає дощ.
Ще зовсім рано.
Туди іще зовсім рано.
У Ахероні
Ще тінь не стекла із площ.
Тут ходять люди.
На чорта вони тут ходять?
Хмільні дерева
Шикуються в думний ряд.
Неонний спалах —
І пада іскра на протяг.
І завмирає —
Рукописи ж не горять…

* * *

Тс-с… Я чую голуба у твоїх грудях…
За шумом крил
Я здогадуюся, що він сивий.
Шкода, що я не можу
Погодувати його з руки —
Він, мабуть, так любить
Кришений хлібчик…
Кожного вечора,
Коли з Місяця падає листя,
Я молюся лише про одне, —
Щоб твій голуб не випурхнув в небо,
Раніш, ніж моя голубка…
Цей парк минає. Здрастуй, я пішов.
Бо в сонця колір квітів Маргарити.
І скрип моїх подертих підошов
Ефектніший, ніж здатність говорити.
Хай буде шумно! Хай кричать коти!
Хай вибухають яблука червоні…
Бо дика гілка може прорости
Дитячим пістолетом біля скроні.
А рівно в північ вдарить листопад.
І мокрі лавки кануть в круговерті.
І в сивім світлі паркових лампад
Не буде ані стежки, ані смерті…

***