МУЛАТКА
У п’яному блиску шинкової арфи
Крізь сон стрепенулась від зачіски “афро”.
Повисла на другові — бачили свинство?
І стало їй зле, аж на всі його джинси.
Він тяг її сонну в жіночі клозети.
Він тер свої джинси уривком газети. :
На кахлі судомилось і тремтіло
Налите вином виноградове тіло.
— Звільнись же, звільнись,
Я стою на колінах,
Цілую плече твоє в мокрім батисті —
Від всього, що зайве, від всього,
що тлінне.
Як квітень від снігу, як жовтень від листя.
Від яви, що мутить, від тайни, що мучить,
Від музики-польки, що зверху і знизу,
Від диму сигар, від життя неминучого —
Ну ж-бо, звільнись же.
Чуєш, звільнись же.
Це тобі сниться, моя непробудна…
Тебе омиваю, святу, мов пологи.
Ти, може, найбільше у Всесвіті чудо.
Ти, може, — останнє, що дане від Бога.
Вода западає в розпатланих рунах,
Як в чорних оправах затемнені лінзи —
Дарунок мій марний, даремний дарунок.
Це скло — воно трісне. Цей лак він облізе.
Звільни мої роки від скверни і суєт.
Очисти потоком тваринної лави,
Підземного світу о спляча красуне,
Обійдена в надрах хулою і славою…
Тягнуло згори балачками розпутними..
Тиснуло у скроні ефіром зіпсутим.
І сяяла шия крізь воду і сутінки,
І кульчик-півмісяць маячив крізь сутність.
***
© Роман Скиба. Всі права застережені.