* * *
Іванові Андрусяку
І приходить той час. І на вітрі шаліють коти.
І щаблями антен хтось у білому долу спускається.
Вічний промінь дзвенить. Треба тільки сказати:“Прости”.
Вічний промінь дзвенить. Я ридаю. Здається, так каються…
Це ще важче часом, ніж у двадцять не бути старим,
Ніж у місяць нісан не кричати по ночах, як водиться.
У котячих очах задзеркально відсвічує грім…
То Михайло Булгаков надламаним сміхом заходиться…
***
© Роман Скиба. Всі права застережені.