* * *
Зостанься! Осипавши тихе смеркання з-під брів,
Прокотиться місяць, озброєний вигнутим лезом.
Натомлені пальці шовкових холодних вітрів
Обмацують тіло моє методично-тверезо,
Стирають із нього печатки твоїх доторкань,
Зривають лахміття твоїх нерозбірливих дихань.
Вже ставити свічі із темного льоду пора.
Пора дзеркала розвертати плечима на вихід,
Оскільки на скалки розтрощено марево снів,
І мариво вже підступило до краю постелі.
Ти бачив, як рухались зорі. Ти плакав і скнів,
Обдзьобував спогади тиші з високої стелі.
Страшенно окремішний, жасно далекий мені,
Як брила камінна, що містить пульсуюче серце.
Благаю, кийками мене від вогню відженіть,
Кийками колючих, гучних і палаючих терцій,
Народжених горлом сріблястих архангельських труб,
Що танець прозорих тіней опівнічних тривожать.
Не смій мою чашу підносити близько до губ.
Зостанься! Бо я вже ніколи зостаться не зможу.
11:47
18.04.05
© Ірина Шувалова. Всі права застережені.