СЛУХАЮЧИ ПОЕЗІЮ
Жінка оповідає світові свій діалог з ніччю,
зі звичайною ніччю на струнах душі її.
Вона забула, що світ бачить лише свої протиріччя
і, може, саме тепер не чує солов’їв…
Вона знову тремтить в розпалі давніх фантазій;
забула про тіло, і про неї забуло воно…
Коли видзвонює віршами, то щоразу
голубить неземних ілюзій безмежне полотно.
…І я не пам’ятаю, що поклалася на канапу, —
слова звихрили мрії, заплуталися в хмарах зірки.
А поруч Поезія поклала голову на лапи,
і не лякають її
галас за вікном чи клопоти гіркі.
***
© Ярослава Шекера. Всі права застережені.