Оксана ШАЛАК

* * *

І мовчать старі дзеркала,
Бо жагучої ночі смола
Випиває кармін із уст.
І з’являється лицар. Прокруст.
І вирівнює всіх у правах.
О, яка хмільна голова
Все вигадує міти нові?
Хтось у присмерк тіней навів,
І вони хитають вогні…
Проступає кривавий німб —
Над блідий і незнаний лик :
Хоч і Бог, та все ж — Чоловік.
Ти відігріваєш мене,
Ніби кутаєш
Молоденьку черешню
На зиму.
Ти відганяєш мою журу
Словами майже нечутними,
Як вранішні кроки
У старому саду.
Ти вростаєш
У побілілий стовбур,
Обпікаючи руки
До крові…

***

© Оксана Шалак. Всі права застережені.