Іван-В’ячеслав СЕРГІЄНКО

* * *

на тему китайської класики

Та ж ми чекали на цей дощ тривалий,
що так пасує у в’язничні ґрати,
що так пасує у тутешній “спокій”,
спада обрусом Божих покровів.

Я пaм’ятаю вереницю знаків:
як він любив дивитись на струмені
дощу спадаючого з ринв, покрівль,
будинків та червоних ліхтарів.
І десь далекий голос ніжної принади
зплітав кохання в низку із юанем —
Ой, юний-юний він закоханий у дощ.

Той самий дощ замилувавши болі
струм’янився з вітрила парусини.
Північний край його стрічав засланням
в часи немилости і час розчаруванням —
Мій лицарю, закоханий у дощ.

І нині, як потріскує вугілля
родинного затишку й діти сплять;
спадають цівки з черепиці даху
і сон йому не йде…

***

© Іван-В’ячеслав Сергієнко. Всі права застережені.