НЕСКІНЧЕННІСТЬ ПАРКІВ
3.
Втікає із-під ніг тривожна осінь.
Її дрижжання голих віт стоїть
луною в німоті Творця.
Поет завжди відчує несуттєве,
не сутнє, не існуюче, німе.
Адже весна — насправді є весна,
і березень пилюкою недужить.
Йому ж все мариться осінній край,
все видиться. Прелюдія не повна
без передчуття фіналу —
весні нестачть горобин коралів
на голих вітах в резонанс вітрів,
що ґайдами займають комин.
Тумани, як осінні. Сон-трава —
сон-кошеня, як втілення туманів
нетривких, тепер недовговічних.
І кошеня-сон очі мружить…
І комин теплий — в темний дим вогню,
і волохатий сон — у білий дим туману,
і їх гармонія укладена довільно
в токату сніннь на березневий пил —
лягає струхлявим осіннім листом.
Дуби іще стоять. Із контр-октави
їх баси намистом
наповнять вщерть весінні пекторалі.
Київ '92
© Іван-В’ячеслав Сергієнко. Всі права застережені.