ЛИЦАР ТОГЕНБУРҐ
“Вас я, лицарю, вважайте,
Як сестра, люблю,
За кохання ж не благайте,
Не робіть жалю.
Ми із вами щирі друзі,
Добре мені так…
Чом же серце ваше в тузі,
Не збагну ніяк”.
Серце з болю заніміло,
Він себе впиня…
Пригорнув востаннє милу,
Скочив на коня.
Бойову зібрав дружину
І подавсь на схід,
У далеку Палестину,
В хрестовий похід.
У бою на військо враже
Йшов він напролом,
Маяв спереду плюмажем
Сріберний шолом.
Вже ім’я його грозою
Стало для поган,
Та нема ніде загою
Для сердечних ран.
Рік терпів, а більш несила…
Військо, прощавай!
Ви несіть мене, вітрила,
Знову в рідний край,
Де моя витає мрія,
Де цвіте мій цвіт,
Де зоря моя зоріє,
Де світа мій світ!..
От у браму, як бувало,
Стука пілігрим,
Та на відповідь упало
Слово, ніби грім:
“Вже Христові заручилась
Та, що тут жила,
Від учора посвятилась,
Постриг прийняла”.
Кинув він свій замок рідний,
Предків надбання,
Зацурав свій меч побідний
І свого коня…
Мов чужая чужаниця,
З Тогенбурга йде,
Покрива волосяниця
Тіло молоде.
У долину він спустився,
Зладив собі скит
Там, де монастир світився
З-поза темних віт,
І від рання до смеркання
Сам-один сидів,
В серці тихе сподівання
Безнастанно грів.
Все глядів самозабутньо
І чекав водно,
Поки брязне ледве чутно
Милої вікно,
Поки личко янголине
З’явиться у нім,
Поки гляне у долину
Поглядом ясним.
А тоді, бувало, ляже,
Втішений засне,
Адже завтра, в думці скаже,
Знову світ свіне…
Так сидів він довгі роки
І чекав водно,
Поки час настане, поки
Брязне те вікно,
Поки личко янголине
З’явиться у нім,
Поки гляне у долину
Поглядом ясним…
Раз уранці, до схід сонця,
Він сидів — мерцем,
Повернувшись до віконця
Благосним лицем.
RITTER TOGGENBURG
“Ritter, treue Schwesterliebe
“Widmet Euch dies Herz;
“Fordert keine andre Liebe,
“Denn es macht mir Schmerz.
“Ruhig mag ich Euch erscheinen,
“Ruhig mag ich sehn;
“Eurer Augen stilles Weinen
“Kann ich nicht verstehn.”
Und er hört's mit stummem Harme,
Reißt sich blutend los,
Preßt sie heftig in die Arme
Schwingt sich auf sein Roß,
Schickt zu seinen Mannen allen
In dem Lande Schweiz;
Nach dem heil'gen Grab zu wallen,
Auf der Brust das Kreuz.
Große Thaten dort geschehen
Durch der Helden Arm;
Ihres Helmes Büsche wehen
In der Feinde Schwarm;
Und des Toggenburgers Name
Schreckt den Muselmann;
Doch das Herz von seinem Grame
Nicht genesen kann.
Und ein Jahr hat er's getragen,
Trägt's nicht länger mehr;
Ruhe kann er nicht erjagen
Und verläßt das Heer;
Sieht ein Schiff an Joppe's Strande,
Das die Segel bläht,
Schiffet heim zum theuren Lande,
Wo ihr Athem weht.
Und an ihres Schlosses Pforte
Klopft der Pilger an;
Ach, und mit dem Donnerworte
Wird ihm aufgethan:
“Die Ihr suchet, trägt den Schleier,
“Ist des Himmels Braut,
“Gestern war des Tages Feier,
“Der sie Gott getraut.”
Da verlässet er auf immer
Seiner Väter Schloß,
Seine Waffen sieht er nimmer,
Noch sein treues Roß;
Von der Toggenburg hernieder
Steigt er unbekannt,
Denn es deckt die edeln Glieder
Härenes Gewand.
Und erbaut sich eine Hütte
Jener Gegend nah,
Wo das Kloster aus der Mitte
Düstrer Linden sah;
Harrend von des Morgens Lichte
Bis zu Abends Schein,
Stille Hoffnung im Gesichte,
Saß er da allein.
Blickte nach dem Kloster drüben,
Blickte stundenlang
Nach dem Fenster seiner Lieben,
Bis das Fenster klang,
Bis die Liebliche sich zeiget,
Bis das theure Bild
Sich ins Thal herunter neigte,
Ruhig, engelmild.
Und dann legt' er froh sich nieder,
Schlief getröstet ein,
Still sich freuend, wenn es wieder
Morgen würde sein.
Und so saß er viele Tage,
Saß viel Jahre lang,
Harrend ohne Schmerz und Klage,
Bis das Fenster klang,
Bis die Liebliche sich zeigte,
Bis das theure Bild
Sich ins Thal herunter neigte,
Ruhig, engelmild.
Und so saß er, eine Leiche,
Eines Morgens da;
Nach dem Fenster noch das bleiche
Stille Antlitz sah.
***
Джерело: друковане видання.