Мар’яна КІЯНОВСЬКА

ПІСЛЯСЛОВО до збірки Мар’яни САВКИ “МАЛЮНКИ НА КАМЕНІ”

Це якраз той випадок, коли вірші поета перестають бути власне віршами. Значна частина поетичних текстів даної збірки у сукупності творять унікальний дискурс – своєрідну словесно- образну інсталяцію середньовіччя, де готичні вежі, мученицькі стигми, всезнаючі рослини, вічні фрески, коні, вершники – і жива Богородиця, з плоті і крові. Тепер нічого (чи майже нічого) того немає. Але є оця книжка, і Час перестає бути Часом, віддаючись у владу logos’а, сиріч Письма. За кожним словом – жест, за кожним жестом – малюнок на камені, самопороджений і тільки явлений автором. З точки зору вічності, тексти ці абсолютно сучасні. Як прадавній друг автора (взаємна приязнь і посвячення поезії у кожної з нас охоплюють приблизно третину все ще дуже молодого віку), – так от, як прадавній друг, якому, відповідно, багато що вибачається, маю відвагу упевнено сказати: ця книга є явищем – принаймні у масштабі нашого покоління. Бо, попри те навіть, що з більшістю текстів я була знайома задовго до того, як побачила їх упорядкованими у збірку, сама ця книга справила на мене дуже сильне враження. При тому, що перша книга Мар’яни Савки, “Оголені русла”, була надзвичайно зрілим дебютом, узявши до рук “Малюнки на камені”, я зрозуміла, що автор цієї книжки – зрілий художник, із довершеним відчуттям мови, стилю, з досконало вивіреною палітрою барв і образів, зі сформованою манерою письма. І ось тут повинна дещо уточнити.

Читач, знайомий з “Оголеними руслами”, без вагань упізнає “почерк” Мар’яни Савки і в другій збірці. Але творче мислення Мар’яни дуже змінилося. Мало який поет може похвалитися таким інтенсивним розвитком. У першій збірці “автор” і ліричний герой – то зазвичай ледь іронічна, трохи манірна вродлива і вишукана жінка у місті, за топографією вулиць і споруд якого легко прочитується Львів; у тій першій книзі виразно пахне кавою, яка парує з джезви, естетськістю, делікатним артизмом, ненав’язливою богемністю і атмосферою театру. Але в “Малюнках на камені” риси, які творили обличчя першої збірки, відходять на другий план, поступаючись місцем глибокій філософічності і – я б назвала це саме так – метаобразності. Із минулого виринають строгі, майже геральдичні у своїй суті символи – Жінка, Діва, Воїн, Князь, Сніг, Місто, Ангел, Сад, Храм, Перевізник… Надзвичайно важливою стає функція пам’яті, коли “все зафіксовано”, бо й справді, внутрішня структура, “мнемосюжетність” більшості віршів ґрунтується на пригадуванні, яке стає майже тотожним називанню. В цьому – сила нового буття, і в цьому його вразливість (“боронися від того, хто щойно тобою був”, “поза тим, що його не зумієш назвати…”).

Спогад – явно чи не явно – присутній всюди, бо він породжує нову, майже видиму, дійсність. Що це таки дійсність, легко переконатися, зваживши бодай на те, як багато у цій – невеликій, зрештою, за обсягом – збірці циклів: два триптихи (I, II), які пов’язані між собою, може, навіть сильніше, ніж це мала на увазі авторка, абсолютно довершений цикл “Повернення”, єдиний слабкий (не тому, що слабкий, а тому, що три вірші, які входять до нього, не дотягують до загального – дуже високого -- рівня збірки) цикл “Передзимові настрої”, дуже добрий цикл “Зимові тіні” та диптих. Усі вони, окрім “Передзимових настроїв”, творять середньовічну симфонію “Малюнків на камені”, котра цілком органічно пов’язана з епічністю мислення. І з готичною строгістю та витриманістю. І з медитативністю, і з глибиною філософського узагальнення, і з неминучою відстороненістю автора, його нетутешністю, “позачасовістю” його слова.

Окремі тексти збірки є густо метафоричними, в окремих Мар’яна Савка філігранно оперує самими “прямими“ лише значеннями, образами, знаками. Але ніколи в “Малюнках на камені” (на відміну від попередньої) ця гра зі словом не стає власне грою: глибинна жіночність, слабкість, притаманна статі, протистоїть трагічній силі і мужності, що стають домінуючими завдяки прагненню вижити, захистити себе від зовнішньої агресії, зберегти любов. Світ цих текстів – на перетині крайнього узагальнення та зіндивідуалізованості; камерність і навіть вигаданість окремих образів, їх парадоксальність з точки зору усталених сюжетів (Донна Анна, Богородиця у вірші “А тепер щодо фрески”, Беатріче, Фауст, Отелло) накладають на загальнокультурні, часом ще архаїчні просто значення і архетипи. І це стає засобом творення міфа, універсалізації тексту, формування його багатомірності. До речі, про багатомірність “Малюнків на камені” – то золота жила для найрізноманітніших дослідників. Топоси, локуси, символи, хронотопи… Але залишмо це на долю вчених. Бо важливим є, наприклад, те, що у ставленні до Міста Мар’яна Савка є модерністом і містиком водночас (сакралізація), бо місто, де вежі, монастирські стіни і замшілі сади, місто, в яке повертаються, місто, в якому живуть і вмирають, – співіснує з містом безликим, де люди “з безликим тавром машкари”… Як не дивно, саме сакральне, а не секуляризоване, місто існує на маргінесі, прориваючись часом у кімнату або у світ, де тільки двоє. Існування у такому місті є занадто складним, надривним, це, по суті, існування на камені: ти залишаєшся у вічності тільки ціною власної завершеності, залишаєшся – і вже не можеш змінюватися. Кожен у місті є зв’язаний послідовністю письма, яке, щоправда, залишається на камінні – але хто знатиме через якихось сто з лишком років чи то те, первісне, чи вже нове письмо. Знаючи про це, знаю, наприклад, те, що вже після двох років кумири, які могли б мати (чи й мали) вплив на Савчині вірші, вже не прочитуються.

Природа, фізичний світ існує у віршах молодої поетки окремими штрихами, серед яких домінує сніг, “трави-сухостої”, просте називання пір року. Це увиразнює образність текстів, витворюючи ефект відсторонення, бо головне – не природа, а місто – як символ макрокосму. Воно – то вже далеко не Львів, хоч є і “вулиця Ліста”, і “мури Бернардин”, бо в її місті – “смаглявий і юний Синдбад”, море – чомусь таке всеохопне і неминуче, невідворотне, в якому порти – то іграшкові, то справжні; бо в цьому місті “так мало підземних кораблетрощ і артезіанських колодязів” (рядок взято із книги “Оголені русла”). Але таким чином витворене місто перестає бути символом апокаліпсису, що вже стало традиційним для сучасної поезії. Воно – місце тривання, місце боротьби і зародження життя.

Образні штрихи породжують цілі сюжети (наприклад, образ Беатріче, як і інші). “Обтяженою” цілою передісторією – не канонічною, а цілком епічною, власне, за рахунок деталей, є сюжетна лінія циклу “Повернення”.

Щодо риторичних засобів та прикрас, то Мар’яна Савка є надзвичайно ощадна. Навіть більше: я так і не змога помітити жодної риторичної фігури. Це – ознака щонайменшої зорієнтованості назовні, наслідком чого є економність засобів впливу на читача. Зрештою, вдумливий читач помітить і виокремить цілий ряд слів-концептів, принагідно зауваживши, що авторка часто тяжіє до “високого стилю” – і не тільки в лексиці. Її мовна практика виключає жаргонізми, сленг тощо, Савка уникає мовної надмірності і непрозорості.

Книжка ця є цілістю. Вона є плинністю. Вона є живим організмом. Усі слова тут звичні і приємні. Незвичні і часом незбагненні тут образи – і при тому, що при читанні практично не виникає ніяких двозначностей. Водночас… Ця книжка, пропахла середньовіччям, є ближчою до світогляду готики, а не бароко. І вертикаль тут готична (спрямована вгору), а не барокова (двонапрямлена). І книга ця, за великим рахунком, є одкровенням неофіта у пошуках істини. Неофіта, який висікає малюнки на камені.

***