Віхта САД

* * *

звикле ріжучись склом
тіні твоєї білої
журно скрадатиметься назирці
моя сліпа пристрасть
сном квітуючих осокорів
щоб відроги доріг убрід перейти
і дістатися випочинку
серед гурту невпізнаних обрисів
се трапиться
як повні крізь сутінки не прохукатися
адже день не заплющуватиме очей тоді
коли сум найгустішої теміні
примарою світла розпукне
пильно пахощів остерігайся
їхній шепіт навіює примерки
що зісковзнути туди так легко без воріття
не прохопишся зойком у тиші
котра проковтує навіть подих
смертно блідих конвалій під кроками
не втримаєшся припнутим до хисткої ходи
що услід їй вже й синдрова хвища не жалить
м’яко обступить парке безгоміння
струменіючи і крізь тебе
стираючи геть рештки уяви і пам’яті
про мову що нею означити міг колись колір
павзи тремкої серця мого
над вечір утоми і змори

***

Джерело: Маріанна Кіяновська.