Віхта САД

* * *

пірнаєш за скло
сходами усе вище
спогадами усе нижче
ліворуч праворуч обіруч

вапнованої ліпнини
рослинного орнаменту
листу усохлого
вив’язаного у гірлянди

балюстради мармурового шумовиння
виносять уламки
розтрощених черепашок
услід ході

і ніби ні
холоду ані
спраги
не чуєш ніг
і ніби ні-
кого

коридорами

підхоплені протягом світла
струменять уривки кроків
того виміру
що зветься щойно

система відліку
троянда координат
розбруньковується
прихищена
дволистям лівої легені

пірнаєш усе далі

ловець телефонів
чий звук квітне
на колихких
ніжках дроту
пахощами розпуки

розсипи цифр римських
так сплітаються пальці
і долоні німі
стокрот підсилюючи
лунку безгучністьзупинися не зупиняйся

мені болить

тебе окликнути гукнути
боюся послизнутися
на чужих поглядах
заплутати серед них
серед мотлоху і непотребу
серед корисного і красивого
усього неспіввідносного
із тобою

осьде прониззю перлів
звисають разки світильників
адже цей сон ілюміновано
мов на фієсту

з долівки виростають
латунні стебла
ламп на лев’ячих лапах

колони шумлять
кремезними кронами
коринфського ордеру
перевиті опліттям аканту

на гурт потопельників
наштовхнувшись
заводиш із ними розмову
про лови

сріблястих рибин і коралів
губок зірок черепах
і мушель рожевих
щоб вправити їх принагідне
у слухавку телефонну
й наповнити шумом глибинним
пустку
що поміж нами
зяє
невтоленням лютого шалу
прірвою вигірклих самотин

жалючих шмагань
розбатожених струменів
смаку сирої дощівки

її-бо сріблили і золотили
перед падінням снісарчуки
перед розгойданим вітром падінням
снісарчуки обручем обхопивши
яру мідь кучерів
що сягали їм чересів

пускали цю воду цівкамикували маленькими молоточками
гріли над газовим соплом
штрикали струнами голок
самі збожеволілі
в ртутних випарах

аби клепати
їм що
бо оправи коштовностям
по які ти пірнаєш
й прошкуєш заімшілим дном
не здужати ні поодинці ні спільно
ані ніяк

де їм того утнути
де їм утямити
по що ти пішов

маряться пригорщі бурштину
морозяні гілки коралу білого
шліфовані хвилями сердоліки
стулки лілових перлинниць

чи ж їм збагнути
таємну обітницю
коли місяць уповні
сяєвом зимним
тобі виціловував груди

і зерня мале
болісно розверталось
між полюсами напруження
улеглими вищому магнетизму

порость його пнулася вгору
на плеса відбитого світла
що годі було фіксувати
окремі тоненькі поштовхи

поверни не повертайся
що вже тепер розводитися
коли навіть бісеру бульбашок
ні концентричних кіл
коли всі документи
й тестаменти
з печаттю чорнильно-оплилих тавр
на паперовій флотилії
на шелестючі журавлики

на хижо шугаючі меви
на ромбовидне угиння хвилі
стежину на обрійде світло прозорих снопів

проникає у глиб
товщі на колір пляшкового скла
та приречене на депресію
та приречене на дифракцію
що читай несвободу
ковзає по поверхні
із певним кутом відбиття
що розумієш як смерть
розуміння
риба ока мого

проплива попри твою мокру щоку
що за забаганка плакати у воді
адже від мене не залишилося
вже нічого
окрім здатності у тобі плакати
окрім ока
з чорно підведеним контуром
віялом поруху вії плавцем
щоб відокремитись без зусилля
від тіла що вже не існує
і линути легко
самим лише поглядом
стежачи
як ти пірнаєш за скло
сходами усе вище
спогадами усе нижче

***

Джерело: Маріанна Кіяновська.