* * *
Останній журавлиний крик,
Останнє золото берези.
Їдкий туман в кістки проник,
Мов заборонок хижі леза.
За лазнею рясний будяк
Сприймаю, мов живу принаду.
І жуючи важкий глевтяк,
Вертаюсь думкою в блокаду.
Навіщо, Господи, зберіг
Мене у людопаді тому?..
І на захарканий поріг
Несу гірку дідівську втому.
Та впавши між пітних речей,
Знесилений, у мить відчаю
Незриму для лихих очей
Господню руку помічаю.
Щось чисте з вітром степовим
Осяє душу в знак привіту
То сном пророчим, то живим
Обличчям Неньки — з того світу.
Вона понад моїм життям
Нависне зоряною тінню —
І знову я зроблюсь дитям,
І знову вчитимусь терпінню.
А голос Матері-вдови
Втішає сина-оборонця;
— Перетерпи, переживи —
Я жду тебе по той бік Сонця.
18.X.80. Мордовія
© Микола Руденко. Всі права застережені.