ОЧІ ВІДЬМИ
Серед хащі могила.
Там згубили люди,
Кого Відьма любила.
Д.Добрий-Вечір
Вона його любила, як душа
Її дівочо-зболена веліла.
На долю ворожила не у снах —
В його очах бездонних ворожила.
Забувши зілля, чари і вогонь,
Цвіла, мов квітка, у п’янких обіймах.
А він у пелюстках її долонь
Не чув довкруг зміїний шелест:
— Відьма…
Лиш місяць зорі виведе у двір —
До лісу линув під зелені шати.
Беззуба заздрість ходить по селі
І стукає у вікна кожній хаті.
Чужа душа ховається в пітьмі ,
А зрада й небесам ламає крила.
Завмерло небо в розпачі німім,
Коли упала відьма на могилу.
І квіти, ті, що дарував колись,
Вінцем лягли на шовковисті коси.
Прозорий ранок, мокрий від роси,
Бездонні очі льодом приморозив.
Про щось своє шепоче ліс старий,
І сивий час туманом вкриє горе.
Як очі Відьми, плачуть угорі
Такі ж безмежно-недосяжні зорі.
***
© Наталка Позняк. Всі права застережені.