СОНЕТ
Яке фатальне слово — кладовище.
Неначе скарб, покладений у Вічність,
Ховає в глибині свого буття
І горду славу, й повне забуття.
Як наша пам’ять. В лабіринтах Кріта
Самотність зим, п’янкий цілунок літа,
Пасьянс життя, розкладений не так,
І Мінотавра невмолимий знак.
Одна блукаю в лабіринті світу,
Зриваю спогадів давно зів’ялі квіти,
І ожива на мить вчорашній день.
І все чекаю, що в сумному краї,
Хтось мрій моїх притулок відшукає
І білі квіти тихо покладе.
***
© Наталка Позняк. Всі права застережені.